— Якби не ти, я б лише дочитував книгу Вітрохмарних, — промовив Ліводверник, виходячи на Єдину Дорогу.
— Мені було надзвичайно цікаво вам помагати.
— Цікаво кажеш? А що ти можеш сказати про все прочитане?
Болітник на хвильку задумався.
— Завжди були дивини, але, можливо, випадкові, а тепер вони йдуть суцільною смугою. Та й напади скельних монстрів і чудисько на озері — це вже набагато страшніші речі, ніж дивини погодні.
— А я думаю, що все це якось пов’язано між собою. У мене таке враження, що ми спостерігаємо багато маленьких частинок чогось єдиного, але, не побачивши його загалом, не можемо осягнути як одне ціле, як одну систему взаємопов’язаних явищ… Болітнику, ти зі мною не погоджуєшся?
Хлопець закліпав очима, прокручуючи подумки наново слова Ліводверника. Той вирішив наочніше пояснити свою думку:
— От уяви собі, що за листком лопуха сидить заєць. Нам видно тільки кінчики його вух, кінчик хвоста і лапки з кігтями, тому ми можемо лише здогадуватись, що то за звір такий за листком. Отак і ми зараз не можемо окремі події скласти в єдину ситуацію.
— А що нам робити, якщо доріжани так звикли сидіти в цій чудовій долині і навіть не уявляють, що відбувається за її межами?
— Шукати нові знання обережно, не наражаючись на небезпеку.
— Може це й добра риса нашого народу. Адже якщо окраїни долини кишать всякими небезпечними несподіванками, то навіщо туди йти?
— Так то воно так. Розсудливість, миролюбність, обережність — риси, яким наш народ завдячує своєю спокійною історією, спокійним життям. Але через це ми, доріжани, стали надто чутливими до сторонніх впливів. Оскільки раніше нічого поганого не ставалося, то народ зробився беззахисним перед лихами, яких не очікує, бо навіть не знає про їх існування. Ми беззбройні у своєму незнанні. А тепер виявляється, що горами, морем, лісами і степом світ не обмежується, інакше звідки б узялися ці потвори…
— А казки? Ви ж знаєте про ці казки! Може, в них є якась правда? Мені й Гіпові батьки розповідали про гірських карликів, про людей, схожих на вовків, про водяних, які живуть на плотах, про плавучі острови, зроблені з дерева. Звідки все це у наших казках?
— Можливо, колись воно жило поруч із нами, а тепер перебралося в інші виміри, й існує лише на межі нашої уяви.
Решту дороги пройшли мовчки. У головах крутилося багато думок, які ще важко було передати словами.
10
Зранку наступного дня обоє разом із Паперником читали книгу Тинявок на 708 сторінок. Книгу Верескових пропустили, бо Ліводверник і так знав її майже напам’ять. Обід застав їх на останній сторінці Тинявчиної книги. У цій книзі йшлося про п’ять зникнень. Одне із них збігалося в часі зі зникненням Осипея Вітрохмарника. Згадувалось там і гудіння лісів, і паморозь — якраз у ті часи, коли про це писали інші книги.
Після сиру з цибулею і в’ялених пічкурів вони прочитали книги Травосіків, Ласиць, Яблуньків, Горп і Моряних. На останній книзі довелося спинитися, бо знову звечоріло. Але в ній читачі знайшли ще одну незвичну і моторошну історію. Моряні — засновники селища Бездорожнього, що стоїть на березі моря, між гирлом Пічкурика і горами. Спрадавна жителі селища були майстерними рибалками. Вони плели довгі сіті з кінського волосся, робили з лози й очерету лабіринти на березі, куди під час припливу потрапляла риба й морські раки. Деякі Моряні й Риболапи, що жили разом із ними в Бездорожньому, навіть відпливали на десять-двадцять метрів від берега, тримаючись за колоди, щоб ставити сіті на глибших місцях. Рибу, раків, крабів і молюсків промишляли тільки вздовж берега, бо всі боялися глибини. Хоча одного разу Гребнехвиль Моряний звалився з колоди у воду і протримався у ній п’ять хвилин, поки його шнурами витягнули на берег.
Що ж до дивної й страшної історії, то трапилася вона зі старим досвідченим рибалкою Лускариком із роду Моряних. Якось поплив він верхи на колоді, щоб поставити свою сітку подалі від берега. Аж тут з моря налетіла хвиля, вхопила його разом із його колодою та й віднесла кудись за горизонт. Усі вже вирішили, що Лускарик зник у страшній безодні моря. Але на другий день він повернувся назад на тій самій колоді — страшенно втомлений і переляканий. Він записав у книзі, що проплив по морю кілька годин, не відпускаючи колоди й не розплющуючи очей. Аж ось його ноги торкнулися дна! Але це не був берег Долини. Виявилось, море винесло його на шмат суші, яку з усіх сторін омивали хвилі. Цю сушу потім назвали островом. Він був пологим, піщаним і з кількома деревами навколо прісного джерела. Оскільки старий провів там кілька годин і з’їв за цей час три в’ялені хамсулі, то місце це охрестили островом Третьої Риби. Старий Лускарик був тоді старійшиною поселення, і його розповідь ніхто не взяв під сумнів. Назад рибалка вертався тим самим шляхом. Почався приплив і він подумав, що ці хвилі повинні віднести його назад, адже о цій порі всі хвилі моря пливуть до берега, а отже — і до його Бездорожнього. Так і сталося. Прибій підхопив і старого, й колоду і швидко поніс їх за сонцем, на захід. Коли вже стало видно берег і старезні верби в гирлі Пічкурика, його ніг знову щось торкнулося — цього разу холодне, хитке і страшне. Лускарик глянув униз і помітив, що в глибині пропливає довжелезне, як стовбур старого кедра, тіло. Проте потвора не чіпала доріжанина, а повернула назад у море.
У книзі згадувалося про кілька випадків, коли море виносило на берег дивні дерев’яні предмети — кимсь, мабуть, зроблені, або ж просто так по-дивному висолені водою. Старі сторінки розказали і про бурі, що часом налітали з моря, рвали сіті, псували лабіринти й забирали з собою рибалок, які вже ніколи не поверталися назад.
Отже не все було спокійно в історії доріжан.
Вересковий майже нічого не говорив, поки читав, лиш уважно переглядав місця, на які йому вказував Чисторос. Потім вони подякували Папернику й жителям Надорожнього і попрощалися. На розвилці Єдиної Дороги Вересковий поплескав хлопця по плечу, подякував, пообіцяв зайти завтра і розповісти, що вирішила рада старійшин. На неї він і пішов Першодзвінчиним рукавом Дороги, а Болітник потюпав рукавом Яснозора до Малого Доріжнього. Він поспішав додому на вечерю, бо здобування знань у таких кількостях викликало неабиякий апетит.
Розділ 2. Південний Вершник
11
Окрики чоловіків змішувалися з шелестом хвиль, які в тихі ночі приносили з собою сон. Проте останніми днями хвилі вже не терлись об пісок, як сумирні овечки, а рвали берег на клапті, змушуючи його тихо постогнувати під ударами водяних ляпасів, забираючи сон у свій вир. Та це все одно не лякало відважних рибалок, і вони знову, як і вчора, як позавчора, як сотні років поспіль, виходили на берег, щоб закинути у прибій свої сіті. Ось і зараз батько разом із братами воюють за рибу з морем.
Рибохвостик вилізла з-під теплого козячого ліжника й босими ніжками почалапала по холодній долівці. Ранкова прохолода відразу заграбастала в свої студені обійми розігріте сном тіло. Зараз бігом до дерев’яного корита біля криниці — вмити личко, а потім — у будиночок до печі, допомагати мамі готувати сніданок. Біля печі й відігрієшся.
Поки Рибохвостик вмивалася, з берега повернулася чоловіча частина її сім’ї. Навіть молодший братик Таляпун біг за старшими, сумно розмахуючи своєю порожньої сіткою. Дівчина обтерла обличчя рушником і подивилась на розчаровані обличчя рибалок. Невже сьогодні взагалі не було жодної рибки, жодного бокохідного крабика? Вчора батько упіймав хоч двох кам’яних бичків, а сьогодні сітки порожні у всіх. Що ж, знову за сніданком пануватиме мовчанка. Не буде веселих розмов про хитру рибу, яку все-таки обдурили й заманили в сіті, про дурних морських раків, які замість пливти після прибою назад у море, ховаються в очеретяних і лозових лабіринтах на мілководді й потрапляють у руки рибалок.
У печі шкварчав вогонь, на плиті булькала запахастими стравами сімейка банячків і сковорідок — зараз почнеться сніданок.
Рибохвостик почала нарізати підсоленого морським вітром хліба нашинкувала зелені й засипала її до рибної юшки. Потім поперевертала золотистими боками догори рибу захеку, й від цього всю кухню відразу заполонив апетитний аромат, який пронісся над плитою, шубовснув до веранди й привів звідти батька Солевія, старших братів Плавта й Ложкохляпа і найменшого братика-збиточника Таляпуна.