Обійшовши частину Дорожнього з сільськими обійстями, Чисторос повернув на Прострільну вулицю. По ліву руку вишикувались кам’яні будинки під черепичними дахами, з купками маленьких веж, арок, лісом флюгерів і балконами з товстих прооліфлених колод. Справа майже половину міської площі займав велетенський дуб — більший від усіх інших селищних дерев долини, адже був посаджений набагато раніше (засновуючи нове поселення доріжани обов’язково намічали центральну площу й садили посеред неї молоде дерево). Незважаючи на розміри міського дуба, небесний храм Дорожнього від фундаменту й до верхівки здіймався над його покрученими часом гілками. На перший погляд здавалося, що храм висить у повітрі, тримаючись за останні промені сонця, яке майже повністю занурилось у невидиме звідси море. Лише згодом, придивившись, помічаєш, що основа святого дому стоїть на крутому пагорбі з прямовисними схилами, тож споруду видно далеко навкруги. Від Міждоріжанського храму Доріжанський відрізнявся лише висотою й подвійною колонадою. Другий ряд його колон наче простромлював дах із місячного каменю й тримав на собі ажурну арку. На вершині аркової дуги сяяв чистою прозорістю синьо-блакитний Камінь Ночі завбільшки з голову дорослого доріжанина.
Але день добігав кінця, тож Чисторос поквапився далі. Його черевики бадьоро вистукували по міській “бруківці” — торцях вертикально закопаних у землю колод. Минувши перехрестя вулиць Прострільної й Шипшинової, хлопець знову вийшов у степ. Тільки-но останній будинок залишився позаду, перед Болітником раптово виникла синя громада гір, ніби вони щойно впали сюди з неба. На тлі по-вечірньому сонливих вершин основного хребта виділявся ряд високих пагорбів, що оточували невеличку долину, в якій і причаїлося Верхнє Доріжнє. Потрібно до ночі пройти поміж двох Вартових Стовпів — скель, що чатували вхід у долину, — і сховатися від нічого холоду в домі Горолома. До того ж батькова вечеря у кошику вже ледь тепла.
Шлях побіг під ногами, наче прудка змія. Щойно на землю впала густа холодна темрява, Болітник увійшов у долину і йому привітно заблимали жовтим світлом свічок вікна хатинок.
Хоч уночі мандрівникові на шляхах нічого не загрожувало, всі намагалися не ходити далеко від поселень після заходу сонця. Ніч є ніччю, а тепер, коли Авейор наповнився різними дивинами, тим більше не варто блукати серед ночі — хтозна, що може проникнути в долину під покровом темряви?.. Як казала Яблучна Горпа, “ніч має свої права”.
Дядько дуже зрадів небожеві, а його дружина виявилась вельми гостинною господинею, незважаючи на всі побоювання мами Зілени.
4
“Який сьогодні насичений день! — думав собі Болітник, сидячи коло батька за довгим тисовим столом. — Я майже перетнув усю долину й устиг стільки побачити і почути, що вистачить на тиждень…” Він згадував болото, журавлину, тінь у тумані, старого Верескового, поселення й доріжан, яких зустрічав по дорозі…
— І у вас, і у нас страшно. Не за нас, старих, а за наших дітей, — Горолом кинув поглядом за вікно, ніби там, у темряві, стояв винуватець усіх теперішніх негараздів. — Якби не минулорічні запаси, то взимку почався б голод.
— Ні, голоду не було б… Хоч там що, а земля нас прогодує.
— Якщо серед літа битимуть морози, то навряд. У вас, на рівнині, тепліше, а тут — гори під боком. Наші поля більше потерпають.
— Зате у вас є стале ремесло. Ви — каменярі, і єдині в долині вмієте обробляти камінь. Від вас залежать усі доріжани. А камінь у горах не переведеться.
— Каміння збунтувалося проти нас. Як був обвал, то й нас зачепило. У хаті Моховатька пробило дах, поруйнувало паркани, городи засипало гравієм. З тими дивинами ми не зможемо себе прогодувати. Якби не гірські ягоди, гриби та мед, було б дуже скрутно. Ось чому треба збудувати в селі крамничку, щоб з усіх поселень приходили доріжани й обмінювали харчі, одяг, свічки та інші речі на наші вироби з каменю.
Деякий час Горолом сидів мовчки, а потім, дочекавшись, коли Медовина пішла вкладати спати маленьку Блискітку, тихо зашепотів:
— Я бачив тріщини в скелях над нашим поселенням. Якщо сюди долине новий гул, то нас накриє обвалом — особливо ті будинки, що стоять під горою. І що це може так гудіти? Ви чули ті страшні звуки? Так, наче гори стогнуть, і земля під ногами тихо тремтить, а ти не розумієш, що коїться. Якби знати, яка небезпека на нас чигає, то могли б хоч якось їй зарадити.
— Як ми можемо запобігти морозам, гулу, обвалам?
— Хоча б остерігались їх. А може, їх роблять демони?
— Демонів ніхто не бачив і не чув. Якщо вони справді існують, то десь або в горах, або в лісі, або в степах Півночі, або в морі, але не в нашій долині. Небесний бог дав долину Єдиної Дороги тільки нам, доріжанам.
— Хочу в це вірити. Нам вистачає багатств нашого краю, то може й іншим, якщо ще хтось живе у світі крім нас, вистачає добра у їхніх краях…
Болітника, який слухав ту розмову упівуха, врешті зовсім розморило, й він приліг на лаві біля пічки. П’янкий аромат букових дров і ялівцевих щіпок, які весело потріскували в багатті, живе тепло вогню, ситна вечеря остаточно приспали хлопця. Батько накрив його шерстяним покривалом і далі балакав із Гороломом.
5
Зранку, підійшовши до розроблених каменярами скель, Чисторос побачив тріщини, про які говорив Горолом. Тонкими жилками вони де-не-де креслили породу. Кілька тріщин були доволі широкими — від них віяло холодом, а з їхньої темряви дивилися колючі очі порожнечі.
Звісно, скелі розтріскувались і раніше, але ніколи така павутина не розсікала породу за кілька ночей. Дехто казав, що це перепади температури, інші звинувачували в цьому підземні сили.
Болітники, Горолом і ще п’ятеро гороломових односельців стояли біля купи обтесаного каміння під самісінькою скелею. Ці каменюки сьогодні мали піти на фундамент і стіни нової споруди. На місці майбутньої крамнички вже викопали рів під фундамент, поряд лежали дошки, черепиця, пісок, щебінь та інші будівельні матеріали. Сьогодні верхньодоріжани планували зробити більшу частину роботи.
Від каменоломень відкривався прекрасний пейзаж на верхньодоріжанську долинку. За спиною могутньою стіною височіли скелі, порослі жовтими й біло-зеленими лишайниками. Від каменоломень щербатий від валунів схил полого опускався вниз, до зелених лук. Трав’яний килим перекреслювала тонка волосина стежки, яка оплітала всі будиночки, закручувалась петлею навколо селищного кедра й бігла, хвилюючись, поміж брил і валунів до скель. Від рівнини долинку відмежовували стрімкі пагорби, з яких, наче ребра з худого тіла, випинались гряди кам’яних відлогів і карнизів. У південній частині цієї улоговини здіймались два порослі травами невисокі горбочки. Маленькі доладні хатинки розкидані попід пагорбами, деякі з них вибралися на першу терасу гір. Хатка старого Моховатьки аж впиралася однією стіною у скелю. В її даху виднілися проломи, зроблені недавнім обвалом на сусідній горі. Старий, наче сова, сидів на комині й намагався дотягнутися з нього до гребеня даху, щоб залатати в ньому діру. Двоє його синів, Боривітер і Студенний, подавали йому черепицю й закладали велику діру над входом. Біля будинку стояла Чорноока, Моховатькова донька, і старійшина поселення Висько Ласиця. Вони навперебій щось радили чоловікам на даху й жестами показували, що і як саме потрібно зробити. Уривки їхніх фраз долітали до вух каменярів. Від будиночка в долинку тягнулася латка поля з картоплею, пшеницею, буряками і гречкою. Хоч вона була обгороджена кам’яним парканом, кілька каменюк потрапило й туди. До городу Моховатьок прилягав город верхньодоріжанських Травників. У ньому, помежи грядок із буряками, швидко й вправно обсікала бур’ян навколо себе Рута, дочка Хвої та Ялівця. Чисторос на мить замилувався струнким станом дівчини, а потім, засоромившись, що хтось може помітити його погляд, обернувся до гурту.
— Нам варто будувати домівки біля самих Вартових Стовпів. Гори перестали бути спокійними. Усім варто поміркувати про переселення. Інакше вас просто серед ночі засипле обвал і похоронить заживо! — Лез Горолом пильно дивився вгору, ніби намагаючись розпізнати на висоті нові тріщини.