Хоч різкі зміни погоди зіпсували настрій і здоров’я багатьох трав і тварин, природа все одно чарувала душу. Око милували валки кудлатих хмаринок, небесна блакить загладжувала своєю чистотою й глибиною всі життєві негаразди, а розливи степових барв на хвилястій рівнині цілющим напоєм вливалися в серце. На деякий час і Болітник, і Вересковий забули про нові біди, що важким камінням обліпили душу. Вони далі простували путівцем і врешті почали розмову про те, коли слід збирати кореневища аїру, щоб ті якомога повніше віддавали свої цілющі властивості; які морози шкодять ягодам журавлини, а які потрібні, щоб вона стала солодкою й запашною; про те, скільки часу безпечні вемери можуть лякати інших істот, перетворюючись у момент небезпеки в те, що раніше налякало їх; про хмари, про історію, про воду й сніг, про багатство, різноманітність і красу навколишнього світу, про мудрість, яка неможлива без тісного зв’язку з тим, що тебе оточує. На півгодини їх повністю поглинуло мирне і безпечне минуле. Та щойно минувши три пагорби за Вересковими Пустищами й побачивши далеко попереду білу плямку туману перед темною смугою лісів, подорожани відразу згадали все те, що мучило обох, — обвали, змії, нічні морози і невпевненість у завтрашньому дні. Небо відразу потьмяніло, бо на нього вже не дивилися, хмарки втратили найчистішу у світі білизну, бо на них не звертали уваги, степ зашелестів сухостоєм, бо старий і молодий перестали захоплювались його просторами.
Обоє малодоріжан не боялися того, що чекало на них у тумані. Вони хвилювалися, що на озері не виявиться нічого такого, що зможе пролити світло на недавні події. Важко усвідомлювати, що на тебе, на твій народ, на твій світ може чигати якась небезпека, й не мати змоги їй запобігти через необізнаність.
Вільхи мовчки пропустили їх на купини болота й зімкнулися за їхніми спинами. Обом здалося, що це місце чекало на них. Ліворуч, відгороджений від болота Вільховою Косою, клубочився туман. Саме він, безформний і майже беззмістовний, ховав у собі велику таємницю. І старий, і юнак вірили, що, розгадавши цю таємницю, вони оволодіють якимсь новим могутнім знанням. Через жовто-зелені, сивуваті розливи сфагнуму вони рушили до коси. Вересковий добре обирав стежки поміж оманливими трясовинами. Болітник дуже здивувався — отже, старий бував тут раніше. Коли вони зупинились під сірими стовбурами вільх, туман ніби відступив на крок углиб озера.
— Що будемо робити? Його ж не видно! — Болітник захвилювався, що даремно витягнув старого на це болото.
— Постоїмо. А ти мовчи, бо він тут, — Ліводверник притулився спиною до вологої вільхи й завмер, примруживши очі.
Чисторос хотів було запитати, чому Вересковий думає, що Туманник тут, але стримався. Так вони стояли хвилин п’ятнадцять — не ворушачись і не розмовляючи. Здавалося, що будь-який звук зруйнує незбагненну чарівність цього місця. Хотілося мовчки стояти, не слухаючи й не бачачи туману та озера, що ховалось у ньому, — стояти і відчувати їх, торкаючись до пухнастих віхтів і до схованого під білим покривалом плеса самими лише думками. Ніби відбиваючись від кожної очеретини, від кожної хвильки, думки поверталися, наповнені змістом, назад у свідомість. І вже здавалося, що десь у цьому туманному озері є щось темне, чуже, незрозуміле — воно не звідси. Болітник злякався цієї думки і вмить розгубив картину запеленаного туманом озера.
— Ходімо вниз, — Ліводверник ступив на пружні купини багульника й зупинився перед очеретом. Туман наповз на нього тисячами лап, але не схопив, не затягнув у своє нутро, а обережно обійняв. Чистороса пересмикнуло від моторошності цього видовища. Він чомусь подумав, що в будь-який момент із завмерлого в молочній мряці очерету може вирватись голова змія, схопити старого й затягнути його в озеро. І це відбудеться так швидко, що навіть скрикнути не встигнеш. Хлопець перевів дух і спустився слідом за Вересковим. Набагато легше самому бути в тумані, ніж спостерігати за ним із Вільхової Коси й боятися його.
Вони повільно пішли крізь очеретяні стебла, відгортаючи їх руками. Весь світ зник, під ногами заплюскотіла вода. Незабаром вони вже брели по коліна, потім — по пояс. І тут очерети скінчилися. Ліводверник вийшов на чисту воду й зупинився. Фалди його сорочки попливли далі. Болітник став за кілька років від нього, готовий у будь-яку мить рушити за старим далі, щоб тільки не загубити його в тумані й не залишитися самому.
— Ось водяний горіх. Він росте тільки тут, і я інколи приходжу сюди за ним, — Ліводверник обернувся до хлопця, показуючи на поверхню води біля затопленої корчомахи. Там плавало кілька розеток червонястої рослинки з товстими, роздутими від повітря черешками листків, за допомогою яких водяний горіх і тримався на плаву. Поміж його листками по воді розповзалися черлено-бордові віхті. Одяг доріжан також поволі ставав червоним. Трохи далі від них у воді розіллялась величезна бордова пляма.
— Що це таке? — Болітник торкнувся свого одягу, не вірячи очам.
— Кров. Дуже багато крові, — Вересковий показав рукою на інші такі плями поодаль.
— Ця потвора когось уже вбила, — прошепотів Чисторос, роблячи крок назад.
— Заспокойся юначе, — старий уважно роздивлявся навколо. — Стільки крові у доріжанина немає. До того ж вона свіжа, ще не розчинилась у воді, тому ніякого вбивства не могло бути, інакше ми почули б крики, шум…
— Тоді чия це кров?
— Його, Туманника. Яким би страшним він не був, він поранений і спливає кров’ю. І хоч поранений звір удвічі небезпечніший, цього звіра потрібно зрозуміти й допомогти йому.
— Допомогти?!
— Звісно! Якщо ця істота помре тут, то отруїть і болото, і озеро, і річку, а може й море, — Вересковий повільно побрів уздовж очерету. Хлопець рушив за ним.
Кілька хвилин обоє йшли по мулистому дну, намагаючись розгледіти хоч щось попереду. Біла пара ворушилась над водою, яка з кожним кроком ставала теплішою. У повітрі відчувався нудотний запах болотного газу й сірки.
— Тут недалеко є гаряче джерело. Воно постійно парує, тому тут і тримається такий сильний туман, — прошепотів Ліводверник.
— Ви мені ніколи про це не говорили.
— А ви, молодь, не маєте терпцю таке слухати. Я тобі ще багато про що не говорив. Джерело це сірчане і його багнюка лікує багато хвороб. Я сам нею користуюсь і Горпам не раз приносив.
Старий почав підніматися по твердому стовбуру вгору.
— Ми майже прийшли, тільки я трохи збився зі шляху, — сказав він.
Стовбур сіро-зеленим острівцем виступав з води, довгий і широкий. Незабаром обоє зупинилися на його середині.
— Я щось переплутав, — пробурмотів Вересковий. — Тут мало бути не затоплене дерево, а купа грязюки.
Туман вихором закрутився навколо. По воді побігла хвиля, перекотилася через дерево і вдарила доріжан по литках. Вони втримались на ногах, лише схопившись один за одного. Стовбур під ними затремтів і почав повільно занурюватись у воду.
— Діду, дивіться! — Болітник показав на сіру громаду, що піднімалася з води недалеко від них. — Ось він! Це… — договорити Чисторос не зміг, від переляку забувши всі слова, які знав досі.
— Може й не треба було йти сюди, — прошепотів Вересковий.
Раптом білясті кучері навколо розчахнулися, й від темної тіні в тумані до них щось потягнулося. Ось воно зупинилося за метр від доріжан, і ті, закам’янівши, втупились у дві темно-зелені зіниці. Морда істоти з туманного озера була розміром із Болітникову хатинку. Величезні очі з німою цікавістю розглядали двох карликів. Видовжена голова сиділа на товстій шиї — мабуть, дуже довгій, бо ховалася разом із тулубом у тумані. Межи очима, на широкому лобі, тягнувся, переплітаючись поміж чорних щитків, тонкий візерунок з дрібних золотистих цяток. Щойно погляди Верескового й Болітника почали мимоволі заглиблюватися в переплетені лінії візерунку, як затоплений стовбур вирвався кільцями з води, обхопив хлопця й діда і поніс їх кудись угору — принаймні, так доріжанам здалося. Туман холодною хвилею гладив обличчя, чіплявся віхтями за складки мокрої одежі й ураз зник, поступившись місцем вербовому гілляччю. Кільця теж зникли. Чисторос із Ліводверником впали в густий мох і пухнасті віяла болотного ситнику. Вони лежали не рухаючись, накривши голову руками й чекаючи, що зараз їх настигне той, хто викинув з озера, а потім одночасно зірвалися на ноги й побігли. Мох і трави пом’якшили падіння, обоє нічого собі не пошкодили, але були настільки перелякані, що навіть не усвідомлювали цього. Не розбираючи дороги, вони пробігли повз Вільхову Косу й, натрапивши на путівець, кинулись по ньому геть від лиховісного озера, туману і того, що в ньому ховалося.