Вересковий, попри свої роки, перегнав Болітника й зупинився віддихатись аж на Верескових Пустощах. Обернулися — нікого не видно. Далі бігти вже не мали сили, але стояти на місці теж не могли, тому підтюпцем рушили додому, важко дихаючи й раз по раз озираючись. Так дійшли до Малого Доріжнього й присіли відпочити під плотом садиби Ліводверника — мокрі, спантеличені й захекані. Повз них пройшла Яблучна Горпа, звівши від здивування брови. Але ні Вересковий, ні Болітник не відповіли на це німе запитання, тож стара мовчки подалася до своєї хвіртки.
— Це був не стовбур, а його хвіст, — сказав нарешті Вересковий. — Іди переодягнися. Після обіду підемо в дім Історії. Дорогою й поговоримо про Туманника, бо зараз від страху думати я не можу. І нікому ні слова.
8
Дома у Болітників чоловіки й діти сиділи за обіднім столом. Зілена й Медовина порались біля печі, подаючи на стіл паруючі страви. Гоп і Блискітка ложками ганяли поміж горнятками квасолинку. Лез і Хвиль про щось стиха перемовлялись. Побачивши Чистороса, запиленого й замученого, батько встав і гримнув кулаком по столу.
— Малий неслуху, де ти був?! Чому змушуєш нас переживати за себе? — Хвиль говорив дуже грізно, що траплялося з ним украй рідко. Чисторос знічено відповів:
— Я гуляв з Ліводверником. Раніше ви так не хвилювались…
— Це було раніше… — Хвиль сів. Відповідь заспокоїла його, бо старійшину в поселені поважали всі, вважаючи мудрим і зваженим доріжанином. Якщо хлопець із ним, то хвилюватися за нього справді не варто. Проте потрібно за таку прогулянку хоча б показово насварити на сина. — Тепер завжди кажи, куди йдеш і коли повернешся.
Малий Болітник шморгнув носом:
— Сьогодні по обіді Ліводверник просив піти з ним у дім Історії. Я буду там допомагати йому з книгами.
— Ти диви, — усміхнувся Лез, — та з таким завзяттям він скоро стане старійшиною вашого поселення.
— До заходу сонця ти повинен бути вдома. Темрява — не наш світ, — почав повчати сина Хвиль, але тут жінки поставили на стіл великий баняк бурякової зупи, приправленої свіжою зеленню й золотистими шкварками з сала степових ховрашків. Розмови припинилися, всі похапали ложки й завмерли перед черпаком, як перед дивом, бо страви доріжанських жінок і були справжніми дивами.
9
Після обіду Чисторос помчав до обійстя Ліводверника, який уже чекав на нього, стоячи у воротах. Без розмов дійшли до Дороги й рушили по її кремовій бруківці на північ, до Надорожнього.
— Як ви думаєте, Дорога справді впирається на півночі в трясовини? — Болітник махнув рукою на хмаристу смужку над горизонтом.
— Не знаю, напевне. Дорогу повинно щось перекривати і на півночі, й на півдні, інакше наш народ не жив би тільки в цій долині.
— Може Туманник прийшов із цих трясовин?
— Може. Цей велет дуже дивний. Він міг убити нас, як мурах, але натомість обгорнув своїм хвостом і відкинув на мох так, що ми з тобою навіть не подряпались. І це при тому, що ми порушили спокій цієї істоти, приперлися в її укриття.
— Укриття? — Хлопець здивовано хмикнув. — Невже така могутня тварюка може когось боятися?
— Я встиг помітити глибокі подряпини на його шиї. Отже, є хтось такий же великий, як і він сам.
— Напевно, Туманник — родич гірських зміїв!
— Не думаю. Він уже щонайменше два дні живе в озері й нікому не заподіяв лиха.
Далі обоє мовчки йшли аж до самого Надорожнього. Обом здавалося, що вони ось-ось вхопляться за кінець нитки із заплутаного клубка, який приведе їх до розгадки таємниць місяця Авейора. І, можливо, ця нитка лежить десь між сторінками родових книг.
Дорогою йшлося швидко і легко. До сусіднього поселення було не дуже далеко, тож малодоріжани й незчулися, як підійшли до переліска з кущів ліщини й кількох лип, за якими сховалося Надорожнє.
Звернувши на стежку, яка провела їх крізь ліщинові зарослі, подорожани пройшли в невеличку улоговину, оточену приземкуватими пагорбами, що здіймалися над землею на декілька метрів і ховали під собою задні стіни хатин Надорожнього. Щоб зекономити камінь, доріжани часто пристосовували для задніх стін своїх будинків земляні вали, насипи чи природні горби. Відтак чимало доріжанських жител наполовину ховалися під землею. Нерідко над спальнею чи коморами був город. Ось і в Надорожньому в овальну улоговинку виступали фасади восьми будинків і господарських прибудов, утворюючи посередині селищну площу, в центрі якої росло селищне дерево — високий і стрункий ясен. Ворота й брами разом із парканами незамкненим колом оточували майдан, відмежовуючи окремі обійстя. Біля входу на площу стояв танцювальний майданчик-толока, над яким на міцних колодах тримався дерев’яний каркас. Коли сюди зносили на молотьбу збіжжя, над майданчиком поверх каркасу натягували проолієні полотна, щоб уберегти врожай від несподіваного дощу. Тут же відзначали різні свята у похмуру погоду. З-під коріння селищного ясена сочився ледь помітний у траві струмок.
Від Дороги на горбочок підіймалася стежина, що вела до Небесного храму й дому Історії. Щойно Болітник і Вересковий вийшли на неї, як їх помітила якась миловидна жіночка, помахала рукою й за мить принесла дзбанок теплого молока.
Небесний храм збудований майже на одному рівні з дахами хатин. Невисокий і непримітний здалеку, зблизька він наче обіймав доріжанина своїми заокругленими лініями. На прямокутній основі — напівкруглий фасад із колон, що переходять у стіну з темно-червоного граніту. Круглий дах слугував першою терасою, куди вели внутрішні сходи, зроблені по периметру стіни. На даху — ще одна колонада у формі видовженого еліпса, яка підтримувала другу терасу. Вівтар стояв на невеликому підвищені посередині основи храму. Лиш чисті лінії каменю — без фарби і прикрас.
Праворуч від храму прилаштувався дім Історії. На перший погляд його можна було сприйняти за домівку звичайного доріжанина. Щоправда, ця прямокутна будівля мала всі чотири стіни, бо стояла на рівному місці. Ліводверник постукав у старезні дубові двері. Зсередини спочатку почулося бурмотіння, а потім все затихло. Ліводверник постукав знову. Цього разу двері відчинилися, випускаючи сивого бородатого дідка. Порівняно з ним Вересковий виглядав підлітком. Дідок пошкріб рідкі пасма на рожевому черепі й промовив:
— Це ти, малий Ліводвернику? І якесь немовля з тобою?..
— Доброго тобі здоров’я, — відповів Вересковий. — Так, Папернику, це я. Бачу, пам’ять тебе ще не підводить.
— Забудеш тебе, коли ти постійно сюди швендяєш… Але все одно я радий тебе бачити. Заходь. І дитя бери з собою.
Вони пройшли невеликим коридором у темну залу, вздовж стін якої стояли міцні дубові скрині. Паперник зупинився перед першими скринями й обернувся до відвідувачів.
— Ви хочете книгу Верескових?
— Я хотів би переглянути всі книги, де повідомляється про якісь дивні події. Щоб визначити, в якій книзі записано щось дивне, потрібно переглянути їх усі, — відповів Ліводверник. — Про обов’язкову присутність біля книги представника того роду, кому вона належить, я знаю. Думаю, сьогодні ми переглянемо книги тих родів, представники яких живуть у селищі. Сподіваюся, надоріжанські родини допоможуть нам у цьому?
— Допоможуть. Тебе ж усі поважають і дослухаються до твоїх дитячих нісенітниць, — Паперник засміявся, вважаючи свою фразу надзвичайно дотепною, й повів візитерів до стола в кінці зали. Вересковий і Болітник повсідалися на широчезні тисові лави навколо столу. Стіл, мабуть, теж був зроблений із тису, але структура й малюнок його дошок давно відполірувалися численними відвідувачами так, що годі було розібрати.