Семюел Мур сів коло неї і найперше закурив люльку. Навпроти них, на скелястій вершиш, схожій на голову цукру, поволі згасав червоний жар сонця. Коли зник останній тремтливий блиск, ніч накинула на землю чорну хустку. Все стало грізне й понуре.
Мур налив з бляшанки води в свій капелюх і напоїв Лізі. Тоді сипнув їй кілька пригорщів кукурудзи. Учта була бідненька. Мур почухав ослицю по лобі й мовив:
— Їж, може, позавтрьому доберемося до передгір’я, тоді стане ліпше. Скоро я знову матиму нагоду перемовитися словом з людиною, а не тільки з такою нудною бабою, як ти.
Лізі, видно, повірила йому, бо на ті слова помахала хвостом, геть облізлим на кінці й наче виглянсуваним.
Мур розв’язав в’язочку дров, розпалив вогонь і запарив собі два кухлі кави. Тоді один відставив убік, щоб завтра раненько поснідати. Так старий ощадив дрова. До кави він з’їв шмат кукурудзяного коржа й трохи вудженої оленини.
Ніч була зоряна й холодна. Накинувши на широкі плечі ковдру, Мур сидів коло пригаслого багаття й курив. Часом, коли він затягувався люлькою, тютюн тихо шкварчав. Знову минуло літо, за кілька тижнів чи може й днів, засвистить крижаний вітер, і осені теж буде край.
Перед очима в Семюела Мура багато вже перейшло літ і зим. Його чуб полискував сивиною, як і шерсть його ослиці, буйну бороду теж щедро засіяло срібло. Він уже бозна-відколи шукав золота самотою. Таких було небагато: не кожен зважувався одинцем податися в підступну пустелю. Його замолоду посіла золота лихоманка й кидала на всі боки, проте великого скарбу він так і не знайшов. Тисячам інших шукачів теж повелося не краще. Більшість їх полишили назавжди сито, ночви, кайло та рискаль, а Семюел Мур ні. Молодечі роки прошуміли повз нього, як весняний вітер, як літня злива й град, — і він став по них спокійніший. Жадоба золота відлунювала в ньому тільки як далека буря, зате його посіла глибока любов до цього чудового краю й до вільного, суворого життя. Так минали роки. На життя йому завжди ставало. Багатства Семюел Мур уже не сподівався та й перестав жадати його. Нащо воно тепер? Він любив дику пустелю, в ній не треба золота, тільки дужі руки, здорове серце та видющі очі. Коли йому доводилося зимувати в чотирьох стінах, він почувавсь мов спійманий мустанг у загороді. А як надходили перші весняні бурі, йому аж у кістках крутило, він ставав неспокійний, як мандрівний щур. І стара Лізі так само.
Мур сидів коло вогню, що дотлівав під попелом, і мріяв. Навколо було тихо як у могилі. Аж ось Лізі підвела голову, нашорошила вуха й тихенько форкнула. Семюел Мур, пильно дослухаючись, глянув на неї, тоді спробував прошити очима темряву в тому напрямі, куди дивилась ослиця. Старий нічого не побачив і не почув, та він знав свою Лізі. Може, який хижак з’явився поблизу? Але де б він тут узявся?
Минали хвилини. Обоє не ворушилися. Потім Мур теж почув шурхіт; він ближчав, і невдовзі старий уже знав, що то. Цокали підкови об каміння. Невже хтось іще їде в такій темряві? Блідий серпик місяця й зірки трохи світили, та все одно їхати конем у цій кам’яній дичавині було небезпечно. Найбільше дивувало Мура те, що вершник, видно, брався в гори, хоч перевал був далі на північ.
Тепер стукіт копит було вже добре чути. Семюел Мур скинув ковдру з плечей і відсунувся від багаття, пірнувши в тінь скелі. Лежачи на лівому боці і спершись головою на руку, він чекав, поки над’їде верхівець. Кобуру з револьвером він підтягнув наперед. Це була для нього звичайна річ. Лізі тим часом знов задрімала.
Виринувши з-за повороту по другий бік ущелини, за добрих сто метрів від табору, верхівець притримав коня й зіскочив на землю. Кілька хвилин він пильно вдивлявся в багаття, що вже геть догасало. Тоді рушив далі, ведучи коня за повід. Семюел Мур погано бачив їх, проте чув, що вони насилу ноги волочать. Якраз навпроти нього, по той бік провалля, незнайомий спинився; їх тепер розділяло тридцять метрів. Мур почув його хрипкий голос:
— Агов! До вас туди є якась стежка?
Мур склав долоні руркою й гукнув:
— Ущелина кінчається далі метрів за чотириста!
— Я їду!
Голос відбився луною від кам’яних стін; по той бік знову зацокали копита.
Семюел Мур трохи підклав дров. За чверть години Біл Лік був уже коло вогнища. Він коротко привітавсь і довго дивився Мурові у вічі. Той зустрів його стоячи. Невеличкий вогник освітлював обличчя старого, і в його відблиску зморшки на щоках проступали як мереживо павутини. Біл відразу здогадався, що трапив на шукача, і в його серці зажевріла надія. По той бік ущелини він ще вагався — але цей чоловік навряд чи міг бути переслідувачем, ті не їздять поодинці. Зрештою, він був у такому становищі, що мусив поставити все на карту. Тому й прийшов до табору.
Очі старого перебігли по Бідовому пошарпаному вбранні, яке багато про що говорило, затрималися хвилю на порожній кобурі і втупилися в обличчя прибульцеві. Воно густо заросло щетиною. Біл і досі не пускав з рук повода; його кінь безсило звісив голову донизу.
Семюел Мур усе зрозумів, він був не новачок у таких справах.
— Заблукали? — спитав він обережно.
Біл хвилину помовчав і знову пильно зиркнув у вічі старому. Тоді випустив повід, зсунув капелюха на потилицю й похитав головою.
— Ні. З цього боку мені годі зійти з гір, там на мене чатують. Позавчора вони мене вигнали і з передгір’я. А на Другий бік я отак, без нічого, не переберуся. Зрештою, здохнути я можу й тут, у проваллі, задля цього мені не треба спинатися в гори.
Говорив він спокійно, байдужим тоном. Потім гірко додав:
— Мої переслідувачі сволота сволотою: стріляють із рушниць у беззбройного.
Тепер Семюел Мур уже не сумнівався: перед ним був один із тих, хто стояв поза законом. Особливо багато сказали йому останні слова.
Біл і думки не мав розжалобити старого своєю розповіддю. Він не знав такого почуття. Він був авантурник, волоцюга і змирився з цим; але й волоцюги мають свої закони і шанують їх. Того, хто стріляє у беззбройного, навіть вони вважали б за покидька. У своїй ватазі Біл такого паскуди не стерпів би. Вигнав би, як шолудивого собаку. Як багато хто з його братви, він добачав велику різницю між грабіжниками, картярами, лицарями пістоля і вбивцями. З убивцями він не водився, вважав себе за щось ліпше. Такі були його погляди на світ. Він гадав, що також має своє ремесло…
Біл ще раз глянув на старого шукача і тепер уже був певен, що той йому стане в пригоді чим зможе.
Біл теж зробив би так само. Коли хтось потребує допомоги, йому подають руку — якщо не було з ним ніякої звади. І не питають, хто він та звідки.
Семюел Мур узяв відставлений на завтра кухоль кави й присунув його до жару.
— Он там друга ковдра, а тут у балцанці вода, — мовив він. — Як будете ощадні, її стане на три дні. Я завтра спущуся вже в передгір’я і щось собі добуду.
Цим було сказане все — обидва порозумілись якнайкраще.
Лізі підвелась і обережно підкралася до Білового коня, вищиривши жовті зуби й настовбурчивши хвоста, мов палицю.
— Ану, гайда назад, сварлива відьмо! — гримнув на неї Мур.
Лізі послухалась. Коли господар говорив таким тоном, краще було скоритися.
Біл розсідлав коня і сів їсти. Побачивши, що він роздирає м’ясо пальцями, Мур підвівся й пішов до вантажу. Повернувся він із своїм запасним ножем у нових ще шкіряних піхвах і дав його Білові.
— Це вам на пам’ять про сьогоднішню ніч.
Біл непевно глянув на нього, подякував і взяв ножа. Після вечері вони ще з півгодини балакали й курили. Місяць зайшов за стрімку кручу. З чорного неба дивилися зорі, немов суворі очі. Здавалося, ніби величезні скелі дедалі щільніше сходяться докупи.
— Виплатилося вам літо? — спитав Біл.
— Цього разу майже ні, — відповів Мур, — але мені стане. Я вже не шукаю скарбів.