— Приїжджай, — хрипко мовив незнайомий голос, у якому заледве вгадувалися Дімчині інтонації. — Селище… Вялки… Канатна, будинок три…
За десять хвилин Влад уже мчав за автобусом. За півгодини — трясся в електричці.
Маму чекала лаконічна писулька: «Усе гаразд, терміново поїхав, Дімка хворий. Подзвоню».
Стемніло. Влад метався по платформі станції Вялки, намагаючись знайти хоч когось, хто знав би дорогу до вулиці Канатної…
Двері відчинила до смерті перелякана бабуся. Не знімаючи брудних черевиків, Влад влетів до кімнати, і Дімка, зробивши над собою явне зусилля, звівся на ліжку.
— Привіт, — сказав з награною веселістю. — Я і не думав, що ти так швидко доберешся…
Згодом, коли Дімка помітно порум’янів, коли Влад зателефонував мамі та заспокоїв її, і коли Дімчина бабуся теж трішки заспокоїлася — ввалилися Дімчині батьки. Якщо раніше Влад лише чув ідіому «очі на лобі» — то тепер випала нагода побачити, що це означає.
А ще пізніше, коли обидвоє тряслися пліч-о-пліч у машині Дімчиного батька дорогою до міста — Владів друг прошепотів ледве чутно:
— Розумієш… Страшенно до лікарні не хотілося. А так… можна терпіти, нічого страшного. Якби не ці панікери…
І Влад із вдячністю потис йому руку.
Мама розливала суп. Спершу в глибоку тарілку із синьою облямівкою — Владу, потім у глиняну миску з візерунками — собі. Раніше таких мисок було чотири: одну розтовк Влад ще рочків у п’ять, другу — знов-таки Влад торік, а третя розбилася сама, з доброго дива зісковзнувши з краю раковини.
Залишилася одна, і зараз у ній парував суп.
Влад нарізав хліб. Простягнув окраєць мамі. Він завжди залишав їй окрайця, навіть коли був маленький.
— Як там Дімка? — поцікавилася мама.
— Уже добре, — відгукнувся Влад. Овочі в його тарілці плавали туди-сюди, скоряючись ложці-веслу. Влад дивився, як мама їсть, як падають у тарілку самотні краплі, як порожніє глиняна миска, як меншає на столі окраєць.
Суп у його тарілці вистигав.
— Ти чого? — насторожено запитала мама.
— Нічого, — Влад зітхнув. Йому здавалося, що між ним і мамою проведено поперек кімнати крейдою жирну риску.
— Наступного тижня нарешті потеплішає, — кинула мама. — І так піввесни з’їдено невідь-яким циклоном…
— А давай купимо ще один квітковий ящик, — запропонував Влад.
Мама витерла губи серветкою. Легко підвелася — виникла за останні роки повнота не зуміла обтяжити її рухи. Давалася взнаки юнацька любов до волейболу і походів.
Влад дивився, як мама миє тарілку. Як споліскує чашку з-під чаю, яку Влад полінувався вимити вранці.
— Мам…
Вона відразу ж обернулася:
— Так?
Уявна риска висіла між ними, як білизняна мотузка. Влад чомусь був упевнений, що мама її теж бачить.
— Мам, розкажи, як ти мене вибирала.
…З часів Владового дитинства цю ритуальну розповідь повторено було тисячу разів. Маленький Влад слухав її значно охочіше, аніж будь-яку казку, щоправда, тепер він рідко звертався до мами з традиційним проханням. Востаннє — напевно, роки з півтора тому.
Мама посміхнулася, витираючи руки рушником, долаючи казна-чому виниклу зніяковілість:
— «Захотілося мені сина. І прийшла я в спеціальне місце, де було багато маленьких дітей…»
— «І всі вони лежали в ліжечках…» — підхопив Влад.
— «…І взялася я вибирати собі найкращого хлопчика, але не могла вибрати. Але потім побачила тебе, і зрозуміла — ти мій син. І забрала тебе додому…»
— Ти, по-моєму, щось пропустила, — сказав Влад.
— Пропустила, — тихо зізналася мама. — Як мені забороняли це усиновлення. Як чіплялися до того, до сього… А особливо їм не подобалося, що я незаміжня…
Уявна риска-мотузка важко гойднулася.
— А все-таки… Як ти мене вибрала?
Мама подивилася на свої руки, на затиснутий у них мокрий рушник:
— Це було таке свято… Коли мені таки дозволили. Удома вже стояло ліжечко, у шафі — все, що треба… Ванночка, нагрівач для харчування… А коли я опинилася… серед цих ліжечок… мені стало страшно, Владку. Дивлюся… Годі вибрати! Не можу зважитися. Позаду сопе нянечка… Усі вони сплять. Дисципліновано так… Дотепер не розумію — чому вони всі спали? Ніхто не плакав? Навіть ті, хто лежав із розплющеними очима…
— Я спав?
— Ні, ти дивився.
— На тебе? Може, я посміхнувся?
— Ні. Ти просто дивився… Можеш вірити, можеш ні, але я справді зрозуміла, що вибір зроблено. Відразу.
— Ти брала мене на руки?