Вони довго німували. «Зовні» була наче звичайна розмова: Влад розповідав про події в школі, мама скаржилася на протяги в потягах, на дорожнечу квитків — але «всередині» між ними було гробове мовчання, і обоє це розуміли, і хотіли б перервати пусту балаканину — але все ніяк не наважувалися.
— Я піду до себе, — сказав нарешті Влад. — Уроки…
— Звісно, — кивнула мама.
І Влад пішов.
Уже на сходах його наздогнало коротке мамине:
— Владе…
Він озирнувся.
— Я шукала ту адміністраторку, — промимрила мама, дивлячись йому в очі. — Ту, котра вмовляла мене не брати тебе. Вибрати когось іншого. Я хотіла знайти її… Але вона померла.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Випускний
Світанок лежав над річкою, сіренький, непоказний, хмарний, він аніскілечки не відповідав своєму величному призначенню — відокремлювати дитинство від юності.
— Ранок нового життя, — буркітливо сказала Марфа Чисторій.
— Уже який є, — гмикнув Влад.
Випускний бал закінчувався. Вони стояли над повноводдям, на оглядовому майданчику, і ранковий вітер шурхотів у них під ногами цукерковими фантиками і паперовими келишками.
Дівчатка закутувалися в светри поверх випускних суконь.
Хлопці виглядали, як підтоптані конферансьє після нічної пиятики — у м’ятих костюмах, пропахлих потом накрохмалених сорочках, зі збитими набік «метеликами».
— Спати хочеться, — сказала Марфа.
— Усе життя продрихнеш, — радісно зазначив Дімка.
Він був дуже веселий сьогодні. Ну просто фонтан енергії, невисихаючий гейзер дотепності, ще трохи, і він посяде роль душі компанії — тобто захопить місце, що його два останніх роки успішно очолював Влад…
— Ти ніби навіть радий, — зазначив Влад, коли вони розрізненою юрбою поверталися до автобуса.
Дімка оглянувся через плече:
— Ні, я не радий. Але коли людина приймає рішення… Їй стає набагато легше.
Влад засоромився.
В автобус сідати не поспішали. Надували повітряні кульки й істерично сміялися щоразу, коли вони лускали, розписувалися один у одного на манжетах. Дівчатка перекладали з руки в руку зів’ялі за ніч квіти. Дехто дрімав на задніх сидіннях, аж водій починав дратуватися.
— Ходімо пішки, — запропонував Влад.
Вони потихеньку вибралися з натовпу і, збиваючи росу із сизої паркової трави, почимчикували геть.
Розвиднилося. Прокидалися птахи.
— Я не радію, — повторив Дімка.
Він був страшенно імпозантний у бордовому замшевому піджаці з тоненькою, як зашморг, темною краваткою на шиї. Влад подумав, що Дімка виглядає старшим на свої роки. І що він, Влад, поряд із Дімкою — хлопчисько.
— На все своя пора, — вів далі Дімка. — Нам є що згадати… і ми згадуватимемо. Із задоволенням. Потім.
— А може, обійдеться? — безнадійно запитав Влад.
Дімка похитав головою:
— Ні… Рано чи пізно… це повинно було статися. Тільки не розповідай мені, що хворий зуб треба виривати потихеньку, поступово, повільно…
— Я для тебе — хворий зуб?!
Дімка зупинився. Влад за інерцією ступив іще два кроки — і теж завмер.
— Ти для мене друг, — тихо сказав Дімка. — І завжди ним залишишся. Сумніваєшся?
Влад заперечливо хитнув головою, і вони пішли далі.
Порожне місто потопало в ранковій імлі. Навіть двірники ще не прокинулися — тільки очманілі від несподіваної волі випускники швендяли парами-трійками, поверталися додому після розгульної ночі.
Влад і Дімка крокували мовчки — все, що можна було сказати, було безліч разів переговорене вчора, позавчора, тиждень тому.
«Заприсягнися, що ти не скажеш ані мені, ні моїм батькам, нікому з класу не скажеш, куди ти поїхав».
Їх обігнав автобус. Однокласники азартно махали руками, плющили носи об скло, однак водій не зупинився.
«Заприсягнися, що ніхто в місті не буде знати, куди ти виїхав. — А мама? Раптом вона комусь скаже? — Зроби так, щоб не сказала. Придумай, як саме».
Вони пленталися знайомими вулицями. Подекуди вже повискували мітли. Над сміттєвими баками маячіли сірі тіні ранкових котів.
«Але ми ж потім побачимося? Колись?» — «Звісно. Колись».
У підворітті навпроти розпивали щось із лимонадних пляшок. Шоста ранку…
«Хлопців, напевно, теж зачепить. Як тоді в таборі… Тому їдь у липні, щоб ми встигли оговтатися до серпня, до вступних. — Я тобі подзвоню…» — «Не треба. Напиши листівку. І, Владе, якщо ти повернешся… якщо ти… тоді ти мені — не друг. Розумієш?»