Напружено переставляючи ноги, немовби він ступав по намасленому склу, а не по гладенькій підлозі, Бун пройшов через вокзал. Щелепи його весь час невтомно ворушились — він саме виколупував язиком рештки кукурудзи з зубів, а сизувата щетина на обличчі нагадувала ошурки із тільки-но висвердленої рушничної цівки. Проминули перший шинок. Навіть крізь зачинені двері хлопцеві почувся звідти запах тирси й застояний спиртний дух. Бун почав кашляти і кашляв так трохи не цілу хвилину.
— Клята холоднеча, — сказав він. — І де це я застудився?
— Там, на станції, — озвався хлопець.
Бун знову заходився кашляти. Тоді зупинився і глянув на хлопця.
— Де, ти кажеш?
— Не в таборі ж ти застудився і не в поїзді, — знов озвався хлопець.
Бун подивився на нього, кліпаючи очима. Потім перестав кліпати і більше вже не кашляв. Лише сказав неголосно:
— Послухай-но, позич мені долара. У тебе ж є. Якщо він до тебе колись потрапив, то ти його нікуди не дів. Ти не скупий, я не кажу. Просто ти ніколи не думаєш, що от тобі чогось треба. А у мене, як я мав шістнадцять років, долар так швидко танув, що я не встигав і розгледіти, з якого він банку. — І знову неголосно: — Дай мені долара, Айку.
— Ти обіцяв майорові. І Маккаслінові. Ні краплі до табору.
— Гаразд, — погодився Буй, так само неголосно й терпляче. — Але що я на цей один долар — уп’юся хіба? Другого ж ти мені не позичиш.
— А й правда, що ні, — сказав хлопець, теж неголосно — холодна лють його брала, тільки не на Буна, адже пам’ятав він: на стільці в кухні хропе Бун, перед ним годинник, бо Бун має вчасно розбудити хлопця й Маккасліна і одвезти їх за сімнадцять миль до Джефферсона, щоб вони встигли на поїзд у Мемфіс; дикий невиїжджений техаський поні — хлопець випросив у Маккасліна дозволу купити його, і вони з Буном таки й купили цього коня на аукціоні за чотири долари сімдесят п’ять центів, а тоді, ув’язавши його колючим дротом і поставивши поміж двох старих лагідних кобил, таки пригнали додому цього поні, що доти зроду не бачив лущеної кукурудзи і не знав, що то таке, — вона, мабуть, йому здалася купою якихось кузок; потім (хлопцеві було тоді десять років, а Бунові то й усе життя було десять) Бун сказав, що поні тепер сумирний, і йому накинули торбу на голову і з допомогою чотирьох негрів підвели задом до старої двоколки, запрягли, хлопець з Буном сіли, Бун сказав: «Гаразд, хлопці. Пускайте» — і один з негрів (то був Джім тітки Тенні) зірвав торбу й хутко відскочив, і одне колесо вони загубили, зачепившись за стовп у розкритих воротях у ту саму мить, коли Бун схопив хлопця за барки й вижбурив у канаву над дорогою, через що решту хлопець бачив лише уривками: як друге колесо крізь бічну хвіртку влетіло в подвір’я і вискочило аж на веранду, а уламки двоколки розлітаються вздовж дороги, як Бун, витягшись на животі, хутко зникає у хмарі збитої куряви, все ще з віжками в руках, тоді й віжки луснули, а поні зловили аж за сім миль, і то через два дні, ще в частині хомута і з недоуздком на шиї, немов у якоїсь герцогині з двома разками намиста відразу. Хлопець дав Бунові долар.
— То гаразд, — сказав Бун. — Зайдімо, нащо тобі мерзнути?
— Мені не холодно, — відповів хлопець.
— Вип’єш лимонаду.
— Не хочу я ніякого лимонаду.
Двері за Буном зачинилися. Сонце підбилося вже досить високо. День був ясний, хоч Еш і обіцяв на ніч дощ. Та й потеплішало — завтра могли б і на полювання. Хлопець раптом відчув піднесеність на душі, чиста радість огорнула його, як і першого дня; воно ніколи його не покине, хоч він і постаріє на ловах та гонах, це розкішне, незрівнянне відчуття — смирення й гордощів. Ні, не треба про це думати. А то ноги самі рвуться бігти назад на станцію, просто до колій, до першого поїзда на південь; ні, не треба. На вулиці було людно. Він почав дивитись: здоровезні нормандські коні-биндюги, першерони; чепурні карети, з яких висідають чоловіки у модних пальтах та порожевілі дами в хутрах і входять до вокзалу (адже досі вони відійшли від вокзалу тільки на два будинки). Двадцять років тому хлопців батько, тоді кавалерист, в’їхав до Мемфіса із загоном полковника Сарторіса, що входив до складу війська Форреста[6], тоді верхи Головною вулицею і (як розповідали) заїхав просто у вестибюль готелю «Гейозо», де в шкіряних кріслах сиділи офіцери-янкі, попльовуючи у високі лискучі плювальниці, — і звідти вибрався цілісінький…