— І серед них, приятелю, мусить бути і та, про яку я тебе питаю.
— Може бути, — відповів хлопець. — Ну, бувайте здорові, бо вже світає.
І, вдаривши своїх мулів, він пішов у поле, не чекаючи інших запитань.
Санчо, бачивши, що його пан вагається і чимось вражений, сказав:
— Сеньйоре, швидко розвидниться, і не гоже, щоб сонце застало нас на вулиці. Виїдьмо краще з міста, і хай ваша милість сховається десь поблизу в гайку, а я вдень вернуся сюди і винишпорю все, поки знайду будинок або палац моєї сеньйори; нещастя буде, коли я його не розшукаю. Коли ж я його знайду, я побалакаю з її милістю й повідомлю, де та як лишилася ваша милість, чекаючи її розпоряджень і наказів, щоб побачитися з нею, не пошкодивши її честі та славі.
— Ти висловив тисячу розумних думок небагатьма словами, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Ходімо, сину, пошукаймо, де б я міг сховатися; а ти вертайся, знайди, як ти говориш, мою сеньйору, побачся й побалакай із нею. Від її розуму та великодушності я жду тисячі дивних ласк.
Санчо кортіло швидше вивести свого пана з Тобоса, щоб не виявився його обман із відповіддю Дульсінеї на лист, який Дон Кіхот писав у Сьєрра-Морені, і він поспішив виїхати. Вони незабаром вирушили й за дві милі знайшли гайок, у якому Дон Кіхот спинився, а Санчо повернувся до міста побалакати з Дульсінеєю, і під час цього посольства з ним трапилися речі, які вимагають нової уваги й нової довіри.
РОЗДІЛ VI
Ледве виїхавши з гайка, Санчо повернув голову і побачив, що Дон Кіхота вже не видно. Тоді він зліз з осла, сів під деревом і почав розмовляти сам із собою.
— Тепер подивімося, Санчо брате, куди прямує ваша милість. Чи не шукаєте ви вкраденого осла? — Ні, певна річ. — Так чого ж ви шукаєте? — Я шукаю ні більше, ні менше, як принцесу, а в ній — сонце вроди і все небо одразу. — А де гадаєте ви знайти те, про що говорите, Санчо? — Де? У великому місті Тобосі. — А для кого ви її шукаєте? — Я шукаю її для славного рицаря Дон Кіхота Ламанчського, який виправляє помилки і дає їсти голодному та пити спраглому. — Чудово, а ви знаєте, де вона живе, Санчо? — Мій пан каже, що в якихось королівських палацах або в розкішному замкові. — А ви бачили її коли-небудь, хоч випадково? — Ні я, ні мій пан ніколи не бачили її. — А чи не здається вам, що мешканці Тобоса зроблять правильно, коли, дізнавшись, як ви тут збираєтесь переманювати їхніх принцес та баламутити їхніх дам, прийдуть та добре налатають вам дрючками боки, не залишивши й кісточки цілої? — Правда, вони матимуть рацію, якщо не брати до уваги, що я приїхав із доручення, а сам посланець нічого не винен. — Не дуже покладайтеся на це, Санчо, бо ламанчці хоч і поважні, та дуже запальні й нікому не дозволять глузувати із себе і коли довідаються про вас, тоді чекайте лиха. — Ні, не буду я шукати кішку — з трьома ногами комусь іншому на втіху, до того ж шукати Дульсінею в Тобосі однаково, що шукати Марійку в Равенні або бакалавра в Саламанці[82]. Біс затяг мене в цю історію, не хто інший.
Отак поговоривши сам із собою, Санчо сказав:
— Ну, добре, на все є ліки, крім тільки смерті, в ярмо до якої повинні всі йти наприкінці життя, хоч би нам цього й не хотілося. Тисяча ознак є, що мій пан божевільний, якого слід було б зв’язати, але, як правильно каже прислів’я: «Скажи мені, з ким товаришуєш, а я скажу тобі, хто ти», — і я не відстаю від нього, я такий самий божевільний, як він, бо їжджу слідом за ним і служу йому. А друге прислів’я каже: «Не з ким народився, а з ким пасешся». Зі своїм божевіллям він майже всі речі приймає за інші і вважає чорне за біле, а біле за чорне; казав же він, що вітряки, то — велетні, отари баранів — ворожі війська і ще багато подібного. Так не тяжко буде й переконати його, що перша селянка, яку я зустріну, і є сеньйора Дульсінея. Якщо він не повірить, я побожуся; якщо й він почне божитися, я божитимуся ще більше; він стоятиме на своєму, а я — на своєму; і будь-що-будь, а моє слово таки буде зверху. Мабуть, отак я досягну того, що надалі він не даватиме мені таких доручень, бо побачить, як невдало я їх виконую. Може — я так і думаю — він зверне все на котрогось із тих чарівників, що, на його думку, ненавидять його і, на шкоду та горе йому, змінили її обличчя.
Цими думками Санчо Панса заспокоїв своє сумління і, вважаючи доручення свого пана за виконане, сидів під деревом до вечора, даючи Дон Кіхотові змогу гадати, що він тим часом устиг доїхати до Тобоса й вернутися назад. І вийшло так, що, коли він підвівся й хотів сісти на Сірого, збоку Тобоса з’явилися три селянки верхи на ослах. Побачивши їх, Санчо риссю поскакав до Дон Кіхота, який тим часом зітхав і висловлював тисячі любовних скарг, а коли Санчо під’їхав до нього, сказав:
82
Санчо, хвилюючись, наводить прислів’я, що має протилежний зміст, бо знайти Марію (найпоширеніше ім’я) в м. Равенні (Італія) так само легко, як знайти бакалавра в Саламанці, де була духовна академія.