— Що трапилося, друже Санчо? Відзначати мені цей день білим чи чорним камінцем?[83]
— Краще було б, якби ваша милість означили його червоним, як роблять професори, щоб одразу побачити те, що їм треба.
— Значить, ти привіз мені добрі новини? — спитав Дон Кіхот.
— Такі добрі, — відповів Санчо, — що вашій милості лишається тільки пришпорити Росінанта і їхати просто в поле, де ви й побачите сеньйору Дульсінею Тобоську, яка з двома служницями їде на побачення до вашої милості.
— Боже мій, що ти кажеш, Санчо друже? — скрикнув Дон Кіхот. — Чи не дуриш ти мене та чи не хочеш марними радощами розвіяти мій щирий сум?
— Яка користь мені дурити вашу милість? — відповів Санчо. — Тим більше, що ви зараз же можете перевірити, чи брешу я. Підбатожте коня, сеньйоре, та їдьте, і ви побачите принцесу, нашу господиню, прибрану й прикрашену, її служниці й вона, — всі сяють золотом, перлами, діамантами, рубінами, всі вдягнені в парчу. Волосся у них розпущене по плечах, ніби сонячне проміння, і бавиться з вітром, а крім цього всього, вони їдуть верхи на трьох рябих одноходах, кращих за яких і бути не може.
— Іноходах, ти хочеш сказати, Санчо?
— Не велика різниця — одноходи то чи іноходи, — відповів Санчо. — Хоч би на чому вони їхали, а це такі блискотючі сеньйори, що інших не можна й бажати, а найбільше моя господиня, сеньйора Дульсінея, що вражає всі почуття.
— Їдьмо, Санчо сину, — сказав Дон Кіхот, — а на подяку за ці такі несподівані й такі добрі новини я обіцяю тобі найкращу здобич, що дістану в першій же пригоді. А якщо це тебе не задовольняє, обіцяю тобі лошат, що цього року приведуть мої три кобили. Вони тепер ходять на громадському пасовищі в нашому селі, як ти сам знаєш.
— Я хотів би краще дістати лошат, — відповів Санчо, — бо невідомо ще, чи будете ви мати добру здобич після першої вашої пригоди.
Тим часом вони виїхали з гайка й побачили трьох селянок. Оглянувши весь шлях до самого Тобоса і не побачивши на ньому нікого, крім цих дівчат, Дон Кіхот збентежився і спитав Санчо, чи покинув він їх іще в місті, чи вже за містом.
— Як це за містом? — відповів Санчо. — Хіба ж у вашої милості очі на потилиці, що ви не впізнаєте тих, хто їде сюди і сяє, наче сонце опівдні?
— Я бачу, Санчо, тільки трьох селянок на трьох ослах, — сказав Дон Кіхот.
— Боронь мене Боже від нечистого! — відповів Санчо. — Чи можливо ж, щоб три білі, наче свіжий сніг, одноходи, або як там вони звуться, здавалися вашій милості ослами? Їй-богу, я видер би собі бороду, якби це було так.
— Та кажу ж тобі, друже Санчо, що так воно і є. І насправді то такі осли чи ослиці, точнісінько, як я — Дон Кіхот, а ти — Санчо Панса. Принаймні такими вони мені здаються.
— Мовчіть, сеньйоре, — сказав Санчо, — і не кажіть такого. Краще протріть собі очі та їдьте вітати господиню ваших думок, що вже наближається.
І, кажучи це, він поїхав назустріч селянкам, зліз із Сірого і, взявши за вуздечку осла однієї з них, став перед нею навколішки й промовив:
— Королево, принцесо й герцогине вроди, нехай ваша високість і величність буде ласкава поставитися до рицаря, якого ви полонили і який скам’янів тут, зворушений і збентежений перед лицем вашої величності. Я — Санчо Панса, його зброєносець, а він — рицар Дон Кіхот Ламанчський. Його звуть інакше Рицарем Сумного Образу, і він багато попомандрував.
Почувши таке, Дон Кіхот теж став навколішки поруч Санчо і, витріщивши очі, стурбовано дивився на ту, яку Санчо називав королевою і принцесою. Вона здавалася йому звичайною селянкою, та ще й не дуже гарною на обличчі (вона була кругловида й кирпата). Він був здивований і стурбований і не зважувався сказати й слова. Селянки теж були здивовані, побачивши перед собою двох чоловіків, таких неподібних один до одного, які стояли навколішках і не давали їм їхати далі. Нарешті, та, осла якої Санчо тримав за вуздечку, урвала мовчанку і незадоволено й сердито сказала:
— Зійдіть швидше з дороги й дайте нам проїхати, бо ми поспішаємо.
На це Санчо відповів:
— О, сеньйоро і всесвітня принцесо Тобоська, хіба не зм’якшується ваше великодушне серце, коли ви бачите навколішках перед своїм престолом стовп і підтримку мандрівного рицарства?
Почувши це, друга селянка сказала:
— Стривай, я почастую тебе дрючком, осел ти мого свекра! Дивіться, з якими жартами підсипаються ці панки до селянок, ніби ми не вміємо теж жартувати. Ідіть собі своєю дорогою, а нам дайте своєю їхати, та й бувайте здорові.