Після цього обидва рицарі сіли в добрій згоді й товаристві на землю так, наче й не мусили розбити один одному голову цього самого ранку.
— А чи не закоханий і ви часом, сеньйоре рицарю? — спитав Рицар Лісу Дон Кіхота.
— Закоханий на своє лихо, — відповів той, — хоч муки, що виникають із кохання, слід було б вважати за щастя, а не за лихо.
— Це так, — сказав рицар, — та інколи зневага так глибоко й часто хвилює і турбує наш розум і почуття, що здається вже помстою.
— Я ніколи не бачив зневаги з боку моєї сеньйори, — відповів Дон Кіхот.
— І справді це так, — сказав Санчо, що стояв тут же, — бо наша сеньйора лагідна, як овечка, і м’якша за масло.
— А це ваш зброєносець? — спитав рицар.
— Так, — відповів Дон Кіхот.
— Ніколи не бачив я зброєносців, які сміли б утручатися в розмови своїх панів. От хоч би мій зброєносець, такий високий, як і його батько, а тим часом не було ще випадків, щоб він розтуляв рота, коли я говорю.
— А я розмовляв і можу й далі розмовляти з такими і, навіть... хоч, краще, покиньмо це, щоб не сказати чого зайвого, — мовив Санчо.
Зброєносець рицаря взяв тоді Санчо за руку й сказав:
— Ходімо вдвох куди-небудь, де б нам можна було побалакати про все, що захочеться. Хай наші пани сперечаються й розказують історії своїх кохань. Напевне, вони не кінчать їх і до світу.
— У добрий час, — відповів Санчо. — Я розкажу вашій милості, хто я такий, і ви самі побачите, чи можна заводити мене до списку найбалакучіших зброєносців.
І з цими словами обидва зброєносці пішли собі, і між ними відбулася не менш смішна розмова, ніж була серйозна розмова їхніх панів.
РОЗДІЛ VIII
Рицарі і зброєносці, розійшовшися, почали оповідати один одному: одні — про своє життя, а другі — про своє кохання. Відійшовши трохи від панів, зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчо:
— Важкого життя доводиться зазнавати нам, зброєносцям мандрівних рицарів, мій сеньйоре. Справді, в поті лиця свого їмо ми свій хліб.
— Можна сказати також, — додав Санчо, — що ми їмо його і в холоді нашого тіла, бо хто печеться та мерзне більше, як бідолашні зброєносці мандрівних рицарів? Та це було б ще добре, якби хоч їсти було що. За їжею не так зважаєш на всякі неприємності, а от інколи минає день і другий, а ти задовольняєш голод самим вітром, коли він дме.
— Із усім цим можна ще погодитися й терпіти все, сподіваючись на якусь винагороду, — сказав зброєносець рицаря. — Адже коли мандрівний рицар, якому служить зброєносець, не занадто великий невдаха, то через якийсь час слугу його вже нагороджено щонайменш губернаторством на острові, а то й непоганим графством.
— Я, — відповів Санчо, — сказав уже моєму панові, що задовольнюся губернаторством, а він такий благородний і великодушний, що обіцяв мені його, і навіть не раз.
— А мене, — сказав зброєносець Рицаря Лісу, — задовольнить і посада каноніка[84], яку мій пан обіцяв уже мені за мої послуги.
— Як то так? — здивувався Санчо. — Виходить, пан вашої милості рицар із духовенства, що може винагороджувати таким способом своїх добрих зброєносців? А мій — просто собі світський; хоч, пригадую, деякі розумники, — а по-моєму, недоброзичливці, — радили йому стати архібіскупом, а він хотів бути тільки імператором. Тоді я аж тремтів зо страху, боячись, що він піде до церкви, бо не вважаю себе за гідного мати який-небудь прибуток від неї.
— А насправді ваша милість помиляється, — сказав зброєносець Рицаря Лісу. — Не всі острівні губернаторства такі вже гарні. Навіть найліпше та найкраще впорядковане губернаторство покладаєна плечі тому нещасному, кому воно судилось, великий тягар думок і силу незручностей. Куди краще було б нам, що гинемо на цій клятій службі, вернутися додому та розважатись приємнішими справами — полюванням чи рибальством. Хіба ж є в світі такий бідний зброєносець, щоб у нього не знайшлося коня та пари гончаків або вудки на розвагу?
— Мені нічого не бракує, — відповів Санчо. — Щоправда, коня у мене немає, але є осел, який коштує вдвоє більше проти шкапи мого пана. Ваша милість подумає, що я жартую, складаючи таку ціну моєму Сірому, бо осел мій — сірий. Щодо гончаків, то їх я матиму вдосталь, бо їх скільки хочеш у нашому селі, а полювати чужим коштом — річ надзвичайно приємна.