Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.
— Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши.
— Так.
— Добрий день, — ледь помітно вклонилася. — Русуля — це я.
— Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.
— Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом.
— Так, — усміхнувся Верес. — Акації.
— Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?
— Правда.
Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.
— А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?
— Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому.
— О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.
Верес розсміявся.
— А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.
— Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути.
— Нам довго їхати?
— А ти б хотіла довго?
— Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій?
— Так.
— Вас турбує серце?
— Ні.
— Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?
— Так просто. Люблю цей запах.
— Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, — задоволена сама собою, мовила Русуля.
— Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.
Русуля розсміялася:
— Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?
— Розумію.
— Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?
Верес прочинив віконце і викинув недопалок.
— Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.
— О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.
— А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес. — Яка ти щаслива!
— Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?
— Котрого ти не бачила.
— Але я про нього все знаю…
— Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами…
— Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?
— Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.
— Ну, що ви, яке ж я чудо, — здивовано оглянула себе Русуля. — Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера?
— Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема…
— Людського серця… — зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.
Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.
— Ви так спокійно говорите про свою роботу… — Верес спіймав у її погляді докір. — А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце…
— Ми вже приїхали. — Верес різко загальмував і раптом побачив машину “швидкої допомоги” біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як “швидка” подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:
— Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?
Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.
— Ви знаєте, куди вони поїхали?