— Ти помітив? — спитав Астрагал. — Там було щось дуже схоже на будівлі. Здається, скоро прийматимемо вітання від жителів чужої цивілізації.
— А поки що прийміть моє вітання, — голосно мовив Джин. — Але наступного разу, коли будете самостійно приземлюватися…
Слова Джина несподівано урвав різкий звук. Ніби горохом хтось сипонув. Астрагал квапливо увімкнув екрани зовнішньої панорами і аж присвиснув: корабель швидко оточували кумедної форми пристрої, з деяких машин виходили живі істоти. Вони трималися оддалік “Центурії-7” і не відходили від своїх машин. Було чути їхні голоси, вигуки. Через потужні підсилювачі звукові сигнали надходили до Джина, і той мусив терміново вивчати мову.
Живі істоти скидались чимось на землян, але мали дещо інші пропорції тіла — велику голову та короткі кінцівки. З машин кидали пакунки, котрі розсипалися над кораблем тонкою сіттю. Кінці сіті головаті істоти фіксували на грунті. За лічені хвилини корабель вкрився кількома шарами тенет.
— Оперативні хлопці. Не встигли ми приземлитися, а вони вже тут і при повному озброєнні. — В голосі Астрагала не було нічого, окрім цікавості, за своє життя він потрапляв і не в такі халепи.
— Вони могли запеленгувати нас кілька годин тому.
— Джине, ти ще не можеш зрозуміти, що вони кажуть?
— Сподіваюсь, що скоро зможете з ними привітатися.
Якусь хвилину сиділи мовчки і дивилися, як на яскравому екрані метушаться химерні фігурки і машини. Вдалині вигравало хвилями море.
— Зараз я вийду до них, — сказав Астрагал. — Джине, що там за бортом?
— Кисню дев’ять, азоту вісімдесят сім, але тиск за Гребом сімнадцять. Повний аналіз складових матимете за півгодини.
Астрагал закріпив шолом і пішов до шлюзової камери. Хода була важка: за час польоту відвик від костюма. Остуда напружено вдивлявся в екран, доки нарешті побачив, як відкрився зовнішній люк і звідти показалася прозора куля Астрагалового шолома. Але нараз ніби автоматна черга пролунала, по обшивці корабля гучно вдарило металом. Люк зачинився, і незабаром Астрагал повернувся до кабіни.
— Чортівня якась! — люто вигукнув він, знявши шолом. — Мало не понівечили селектор, — показав рукою на груди. — Кулі влучили трохи вище. Вони або божевільні, або дуже налякані.
— Що думаєш робити?
— Не знаю. Треба зачекати, доки зможемо розібратися в їхній мові. Як справи, Джине?
— Працюю в режимі найбільшого напруження. Доповім сам.
Минав час. Джин мовчав. Головаті істоти, як і раніше, сновигали навколо корабля.
— Мене це дратує, — вихопилось в Остуди. — Невже не видно, що ми… що ми не агресивні?
На планету спадали сутінки. Море зникало у присмерку.
— Поглянь! — вигукнув Астрагал. — У них очі світяться.
В міру того як темнішало, оранжеві цятки очей палали дедалі яскравіше. Здавалося, ніби корабель оточила зграя світляків.
— Блимають очима… Але нам, певно, не завадить трохи поспати. Чи не так?
— Хіба ж заснемо?
Лише через п’ять годин над космонавтами, що сиділи, втупившись в екран, несподівано пролунав голос Джина:
— Що бажаєте сказати жителям Центурії?
— Збагнув їхню мову? — зрадів Остуда.
— Сподіваюся, ви не шкодуєте, що взяли з собою Старого Джина. Я працюю дещо повільно, зате маю досвід. То що їм переказати?
— Привітайся, скажи, звідки ми прилетіли, скажи, що не хочемо учиняти їм зло…
Космонавти побачили, як застигли оранжеві цятки очей, коли Джин почав говорити.
— Що вони відповіли?
— Вони також вітають нас.
— Скажи, що я зараз вийду. Джин по паузі мовив:
— Кажуть, що будуть стріляти.
— Стріляти? Ти не помилився?
Кібер знову переключився на контакт з центуріанами і розмовляв досить довго.
— Вранці вони влаштують переговори і перевірку. А зараз і чути не хочуть про конкретні
справи.
— Запитай, чи часто до них прилітають подібні кораблі?
— Вони кажуть, що це нас не обходить…
— То що нам робити, Джине?
— Чекати ранку. Через сімдесят три години за нашим часом буде ранок. Доба в них — сто п’ятдесят вісім наших годин.
— Що? Три доби чекати, доки вони розпочнуть переговори?
— Але ж потім буде три доби суцільного дня, — сумно сказав Астрагал.
— Ми планували, що місяць перебуватимемо на Центурії…
…Вони спали якомога довше. А потім знову сіли біля екрана. Намагалися читати, працювати над зібраними матеріалами, та марно. Так минуло шістдесят годин. Над ранок пролунав голос Джина — чужою, незрозумілою мовою. Відповіді чекали довго.