— Вони готують комісію для переговорів, — врешті сказав Джин. — І вимагають відкрити корабель для перевірки.
Запанувала тиша.
— Вони хочуть, щоб ми впустили комісію на борт корабля, — повторив Джин.
— Гаразд… Але повідом їх про параметри нашого мікроклімату, щоб витримали шлюзування.
Жителі Центурії не дуже квапились. Минуло кілька годин, поки з натовпу вийшло троє. На центуріанах були тільки благенькі сині комбіне-зончики. Остуда з Астрагалом вийшли в шлюзову камеру, опустили трап. Троє центуріан почали підніматися. Маючи Джина за перекладача, Остуда почав розмову.
— Вас попередили про низький тиск на борту корабля?
— Так.
У них були запалі очі, а шкіра сірого кольору.
— Ви добре переносите падіння тиску?
— У нас немає захисних костюмів. База досліджень у Керлі… То далеко звідси…
У цей час пролунав постріл, і центуріанин, котрий щойно говорив, упав з високого трапа.
— Джине! Що це значить? — крикнув Астрагал.
— Його вбили, бо він вибовкнув, де знаходиться база космічних досліджень.
— Безумство, — процідив крізь зуби Остуда. Двоє центуріан, що лишилися на трапі, піднялись до шлюзової камери.
— Ви певні, що витримаєте?
— Нам наказано витримати.
Знизавши плечима, Остуда зачинив зовнішній люк і ввімкнув мотор декліматора. Дивився, як центуріани злякано туляться один до одного. Вони зробилися жовтими, потім зеленими, у них почали підгинатися ноги. Астрагал квапливо натиснув на клавішу зворотного шлюзування. Центуріани впали на блискуче дно кабіни.
— Вони вже мертві, — холодно мовив Джин. Космонавти розпачливо дивилися один на одного. Та за кілька хвилин прийшли ще четверо головатих жителів і спокійно витягли мертві тіла з камери.
— Вони повідомили, що переговори відкладаються до завтра. Вони поїдуть по захисні костюми.
— Отож треба чекати ще одну їхню ніч?
— Так, і решту сьогоднішнього дня.
Задраїли люк, зайшли до кабіни, переодягнулися, посідали в м’які крісла. Почували себе моторошно. На “Землю-28” повідомили коротко: налагоджуємо контакти з жителями Центурії. Потім прийняли великі дози транквілізаторів і проспали всі двісті вісім годин.
— Ще ніколи не був у такому дурному становищі, — пробурмотів Астрагал, вмиваючись після сну. — Зовсім не уявляю, що робити. Істоти вони розумні, і треба поважати тутешні порядки, але ж дії їхні не дуже логічні, а вони самі, по щирості, не викликають симпатії.
— Але ж треба якось знайти спільну мову.
— Поглянь, — вигукнув Астрагал.
Біля корабля стояли дві постаті в незграбних чорних костюмах.
— Вони просять їх впустити, — повідомив Джин.
Квапливо зробили все належне. Шлюзування пройшло нормально. Дві головаті постаті зайшли до кабіни, мовчки роздивилися, потім почали клацати якимись пристроями, схожими на фотоапарати, розпитувати про призначення бортової апаратури.
— Де ваша зброя? — запитав раптом один із них.
— На борту корабля немає зброї.
— На чий же захист ви розраховуєте?
— Наш захист — корабель.
— Ми не віримо, що у вас немає зброї. — Центуріани швидко попрямували до виходу.
— Зачекайте! — кинувся Остуда. — Тепер ми можемо вийти з корабля й ознайомитися з вашою планетою?
— Ні! — сказав центуріанин не обертаючись. — Ми порадимось. Вирішимо завтра.
— Так не можна, — благав Остуда. — У нас обмежені енергетичні запаси. Ми не можемо чекати. У вас такі довгі дні. Дайте нам хоча б кілька годин. Ми візьмемо зразки мінералів, ми познайомимося…
Центуріани мовчки прямували до виходу.
— Я збожеволію, — прошепотів Астрагал.
— Інший світ, — сказав Остуда. — Вони ніби й бояться нас, але не знаходять нічого розумнішого, як тримати нас у цих тенетах. Я певен, якби ми повмирали з голоду, для них це було б найкращим виходом.
Сто п’ятдесят сім годин… Спершу вони не могли знайти собі місця, та потім заспокоїлись.
— Джине, ти маєш нас розважати. Згадай щось із віршів, тебе колись вчили.
— Так, мене вчили. Що хочете почути?
— Знаєш Сандра?
— Слухайте, — тихо мовив Джин.