Невже це правда? Але ж я бачу в темряві. Правда, людське око реагує навіть на один квант світла, а очі нічних земних тварин і на інфрачервоне випромінювання… Знову пригадую зустріч зі сліпим Жаліо. Я спершу не знав, що він сліпий. То неможливо було помітити. Він зовсім вільно поводився. Щоправда, перебував в оточенні всього знайомого. Але ж хіба мені не знайоме навіть те, чого я ще ніколи не бачив? Я моделюю в уяві варіант оточення швидше, ніж виникає потреба діяти в тому оточенні. І коли я запитав сліпого Жаліо, він сказав, що не відчуває ніякої ущербності, просто сприймає світ інакше, ніж більшість.
Універсальний ензимний тракт також не є ознакою біокібера. Звичайна фізіологічна операція.
Але щось підказує мені не вірити Ларті. Чому? Навіщо їй ця жахлива брехня? Невже вона просто полюбила мене? Невже вигадала цю історію, аби переконати мене чи й себе, що між нами немає бар’єрів? Хвора психіка? Чи справді — любов? Одна з таємниць буття. Любов. Що то є? Колись древні люди казали, що любов — сила, котра рухає світлом. І, може, так воно і є; Бо що ж тоді любов; І яка сила рухає світлом?
Хто я? Біокібер? Людина? При всій умовності цього запитання мусить же бути якась відповідь?”
Дьондюранг підійшов до столу і неквапом витяг із шухляди невелику коробочку, обшиту коричневим ледром. З неї дістав чорний плаский предмет з червоною заглибиною посередині. Тепер лиш натиснути на червону заглибину, приклавши чорний плаский предмет до грудей, і все буде зрозуміло.
Якщо він людина — нічого не трапиться. Якщо біокібер — трапиться те, що вже давно мусило трапитись.
І він натиснув. ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР, ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР — повторилося кілька разів у свідомості і затихло.
— То як? — запитав директор музею, огрядний Мартін Реденблек.
— Я сказала йому, що він людина.
— Що з вами? — Реденблек здивовано дивився на бліде обличчя Ларти Варич.
— Не знаю. Мені видається, ми не мали права…
— Не мали права обдурити біокібера? Хочете залишити це право виключно для людей?
— Страшно…
— Що з вами?
— Не знаю… Давайте припинимо. Мені видається, трапилось щось страшне.
— Облиште…
— Я побачила його очі в ту мить. Він був здатен на все. Ходімте! Ви поясните причину мого обману. Мені він вже не повірить. Ходімте! О, як він схожий на Ставича…
— На кого? А-а-а… Ваш чоловік був командиром “Церери”… Моя дружина не згадувала б про мене через стільки років… Чи для цього треба навіки загубитися? -
Мартін Реденблек засміявся, але, побачивши, що Ларта плаче, замовк.
На обличчі Дьондюранга вже була маска вічного спокою. Він непорушно лежав на кам’яній підлозі.
— Що ви йому сказали? — Реденблек похмуро зупинився над тілом.
— Що він людина…
— Даруйте, якби вам сказали, що ви біокібер, чи змусило б це вас накласти на себе руки? Отож! Я глибоко переконаний, що сам цей факт… Ларта розплакалась нестримно, як дитина.
До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити.
Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.
Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось.
— Добридень, — сказав і постукав злегка по склу кабіни.
Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни.
— Добридень, любий Августіне, — спробувала усміхнутися жінка.
— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.