Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався:
— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюранг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…
— Так.
— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августін. — Вам допомогти?
“Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала.
Свідомість зникає останньою. Ще не зникла. Вона ще моя. Спасибі. Я знаю: на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.
Ввижається екран телеінформатора, на котрому чергова постановка славетного Жаліо, сліпого Жаліо, що бачить все, але не очима. Артистичні посмішки зі студійної сцени бачаться мені, як частина якоїсь загальної вистави, де не можна об’єктивно визначити фальш, бо не можна визначити ступінь істинності.
Формально усвідомлюю матеріальність прожитого. Колись було… Вже розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому місію всього мого життя. Не напишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною вічної машини? То також не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, відлагодженої споконвіку, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.
Мені завжди подобалась моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не розуміє в складних фізіологічних механізмах травлення, але то не заважає їй нормально харчуватися, вона не розуміється на проблемах генної трансформації, але вміє народжувати дітей. Професор говорив абсолютно серйозно, він навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.
Чому я згадав цього професора? Невже його варто згадувати в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе тривких еталонів виміру значимості. Збагнув лише те, що сьогодні видається дрібним та незначним, завтра може осмислитись інакше.
Я щасливий від усвідомлення того, що кожна моя думка, крихти досвіду не пропадуть. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті підуть на вивчення до Інканського інформаційного центру. Мій життєвий доробок буде використаний наступними поколіннями.
Відчуваю, як із пористої основи просотується прохолодна рідина. За якусь мить я буду позбавлений епітеліального покриття і разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок. Уявляю, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста рурка мого ензимного тракту.
А в уяві чомусь постійно стоїть образ тої старої жінки, котру зустрів одного разу на Землі. Той образ видається таким значимим, що хочу, аби він перейшов у спадок іншому, хто житиме по мені.
Жінка стояла посеред невеликої площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:
— Беріть, дітки, беріть. Він чистий.
На зелених гронах блищали великі водяні краплі.
Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну.
— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемось, знову все буде по-нашому. Бережіть люди, що лишається”. Сіли на гравітони, та й полетіли. А ми берегли. Хто тепер знає, що робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланта носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала… Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер ви всі кажете — благувата я. А синочка мого… О-о-о, якби ж хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…
А потім заспівала якоїсь древньої, не відомої мені, щось про коня і про дорогу незвично тоненьким голосом.
Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис, і думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти найпростішого, не хочуть відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов до неї, стояв і слухав, як вона співає. Вона довго дивилася на мене, потім мовила тихо: “Дякую”.
А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав: