Два роки тому, коли містер Ворбертон уперше приїхав до Кнайп-Гілл (тоді він відрекомендувався вдівцем з двома дітьми; щоправда, трохи пізніше його економка посеред ночі народила третю дитину), вони познайомилися на чайній вечірці, і згодом Дороті по-сусідському зайшла до нього в гості. Містер Ворбертон напоїв її смачнючим чаєм, захопливо говорив про книжки, а тоді, відразу після чаювання, сів на диван поруч з нею і почав до неї чіплятися, наполегливо, непристойно, навіть брутально. По суті, це цілком можна було назвати спробою зґвалтування. Дороті страшенно перелякалася, але не настільки, щоб не чинити опору. Вона вирвалася від нього і втекла на інший кінець дивана, де й сиділа, сполотнівши, трусячись і мало не плачучи. А містеру Ворбертону, схоже, було геть не соромно, ця ситуація його навіть тішила.
— О, як ви могли, як ви могли? — хлипала Дороті.
— Зрештою, таки не зміг, — відповів містер Ворбертон.
— О, але як ви могли наважитися на таке звірство?
— Як? Дуже просто, дитино, дуже просто. Доживеш до моїх років, зрозумієш.
Незважаючи на такий поганий початок, між ними зав’язалася своєрідна дружба, доходило навіть до того, що про Дороті «шепотілися» через її зв’язок з містером Ворбертоном. Щоб про тебе почали «шепотітися» у Кнайп-Гілл, багато не треба. А проте Дороті бачилася з містером Ворбертоном украй рідко й була особливо обережною, щоб більше не залишатися з ним наодинці, але навіть так він знаходив можливість позалицятися до неї. Однак тепер усе було по-джентельменському; той неприємний інцидент більше не повторився. Опісля, коли його остаточно пробачили, містер Ворбертон розповів Дороті, що завжди «пробує цей номер» з кожною вродливою жінкою, яку зустрічає.
— Мабуть, частенько отримуєте відкоша? — не могла не спитати Дороті.
— Ще й як. Але не так уже й рідко мої старання увінчуються успіхом.
Люди дивувалися, що така дівчина, як Дороті, могла зустрічатися, нехай і вряди-годи, з таким чоловіком, як містер Ворбертон; проте нічого дивного в цьому не було: він мав над нею ту владу, яку богохульник та нечестивець завжди матиме над набожним. Це незаперечний факт, і варто лише поглянути довкола, щоб знайти цьому підтвердження: праведне та аморальне притягуються. Усі без винятку найкращі розпусні сцени, які знає література, були написані або благочестиво віруючими, або так само благочестиво невіруючими авторами. І, звісно, Дороті, як справжнє дитя двадцятого століття, вважала за свій обов’язок вислуховувати богохульні слова містера Ворбертона якомога спокійніше: для чого зайвий раз заохочувати лихослова, показуючи, що його слова вас шокують. До того ж містер Ворбертон їй насправді подобався. Він дражнив і засмучував її, але лише від нього вона отримувала своєрідне співчуття та розуміння, яких більше ніде не знаходила. Та й, попри всі свої вади, містер Ворбертон мимоволі викликав симпатію, а низькопробна геніальність його тирад — Оскар Вайльд, сім разів розбавлений водою, — яку Дороті через свою недосвідченість не могла до кінця осягнути, зачаровувала її і шокувала водночас. Цілком можливо, що цього разу не останню роль відіграла також перспектива зустрітися зі славнозвісним містером Б’юлі, хоч книжка «Тиховоддя і наложниці» вочевидь належала до літератури, яку Дороті або взагалі не читала, або за прочитання якої призначала собі серйозну покуту. Поза сумнівом, у Лондоні люди навіть вулиці не перейдуть, щоб не зустріти хоч би й п’ятдесят письменників, але тут, у Кнайп-Гілл, все було геть інакше.
— Ви певні, що містер Б’юлі приїде? — спитала вона.
— Цілком. І його дружина, гадаю, теж завітає. Супровід вам забезпечено. Цього вечора жодних Тарквініїв та Лукрецій[28].
— Гаразд, — врешті здалася Дороті, — дуже вам дякую. Я прийду... десь о пів на дев’яту.
— Чудово. А якщо тобі вдасться завітати засвітла, буде ще краще. Не забувай, що моя сусідка — місіс Семпрілл. Можеш не сумніватися, що після заходу сонця вона буде qui-vive[29].
Місіс Семпрілл була місцевою пліткаркою — точніше, найвідомішою з місцевих пліткарок. Отримавши бажане (містер Ворбертон постійно намагався вмовити Дороті заходити до нього частіше), він кинув «aurevoir[30]» і залишив Дороті закінчувати покупки.
У напівмороці крамниці Солпайпа, коли Дороті, купивши два з половиною ярди тканини для фіранок, саме йшла від прилавка, десь над самим її вухом пролунав низький скорботний голос місіс Семпрілл. Це була худорлява жінка років сорока, з продовгастим обличчям жовтавого кольору і з чітко окресленими рисами, які, у поєднанні з гладким чорним волоссям та аурою настояної меланхолії, надавали їй подібності з портретами Ван Дейка. Причаївшись за рулонами кретону біля вікна, вона спостерігала за розмовою Дороті з містером Ворбертоном. Якщо ви робите щось, що не обов’язково бачити місіс Семпрілл, то можете бути певні, що ця жінка неодмінно виявиться десь поблизу. Вона, як ті арабські джини, володіла вмінням матеріалізуватися там, де її менш за все хотіли бачити. Її пильного ока не оминав жодний промах, хай би яким незначним він був. Містер Ворбертон казав, що вона — як ті чотири вершники Апокаліпсису: «Така ж всюдисуща, усе бачить та все знає, і ні миті не спочиває, ні вдень, ні вночі».
— Дороті, люба, — проворкотіла місіс Семпрілл скорботним солодкавим голосом людини, яка намагається якомога делікатніше сповістити вам погані новини. — Мені конче потрібно з вами поговорити. Я мушу розповісти вам дещо настільки жахливе, що у вас волосся стане сторч!
— У чому річ? — приречено мовила Дороті, чудово знаючи, що саме місіс Семпрілл хоче їй розповісти: у тої була лише одна тема для розмов.
Вони вийшли з крамниці і тепер крокували вулицею. Дороті котила велосипед, а місіс Семпрілл дріботіла поруч малюсінькими пташиними кроками, нахиляючись усе ближче і ближче до Дороті, так що мало не торкалася ротом її вуха, мірою того як її історія ставала все делікатнішою.
— Ви, може, помічали в церкві дівчину, — почала вона, — яка завжди сідає на краю лави, тієї, що найближче до органа? Така доволі гарненька дівчина з рудим волоссям. Гадки не маю, як її звати, — додала місіс Семпрілл, яка поіменно знала кожного чоловіка, жінку та дитину у Кнайп-Гілл.
— То Моллі Фріман, — сказала Дороті. — Небога Фрімана, що торгує овочами.
— Моллі Фріман, кажете? То так її звуть? А я й не знала. Що ж...
Акуратний червоний ротик наблизився ще більше, скорботний голос понизився до трагічного шепоту. Місіс Семпрілл почала виливати на Дороті потік брудних наклепів, у яких були замішані Моллі Фріман і шестеро молодиків, що працювали на заводі з переробки цукрового буряку. Уже через кілька хвилин історія стала настільки обурливою, що Дороті, почервонівши до кінчиків вух, відсторонилася від нашіптуючих губ місіс Семпрілл і зупинила велосипед.
— Я не хочу цього слухати! — різко сказала вона. — Я знаю, що це неправда. Це не може бути правдою! Моллі Фріман — добра, тиха дівчина... вона була однією з найкращих серед моїх дівчат-скаутів і завжди люб’язно допомагала з церковними базарами. Вона б нізащо не стала робити того, про що ви розповідаєте.
— Але, Дороті, люба! Кажу вам, я на власні очі бачила...
— Мені байдуже! Негарно говорити такі речі про людей. Навіть якби це було правдою, не слід таке повторювати. У світі й так вистачає лиха, нічого ходити й дошуковуватися його.
— Дошуковуватися?! — видихнула місіс Семпрілл. — Моя люба Дороті, можна подумати, хтось би хотів чи мусив шукати! Біда в тому, що нині, куди не повернися, в очі так і лізе вся та мерзенна розпуста, в якій потопає наше місто.
Місіс Семпрілл завжди щиро дивувалася, коли її звинувачували в тому, що вона навмисне вишукує скандали. Ніщо, казала вона, так її не печалить, як вид людських пороків; от тільки вони самі постійно трапляються їй на очі, і лиш непохитне почуття обов’язку змушує її переказувати ці непристойності. Зауваження Дороті, замість того щоб втихомирити, лише заохотили місіс Семпрілл, і та почала просторікувати про загальний моральний занепад Кнайп-Гілл, ще одним підтвердженням якого була поведінка Моллі Фріман. Отож від Моллі Фріман та шести її молодиків місіс Семпрілл перейшла до доктора Гейсорна, міського лікаря, від якого завагітніли вже дві медсестри із сільської лікарні, а тоді до місіс Корн, дружини міського клерка, яку знайшли посеред поля геть п’яною після того, як вона перепила одеколону, а далі до вікарія церкви Святого Ведекінда у Міллборо, який вплутався у величезний скандал з хлопчиною-хористом, і так далі, одне вело до іншого. Якщо слухати її достатньо довго, у всьому місті й навколишніх селах не залишилося б душі, про яку місіс Семпрілл не розповіла б вам якихось огидних подробиць.
28
Римський імператор VI ст. до н. е. Тарквіній Гордий, відомий своєю тиранією та свавіллям, був повалений у результаті повстання, яке спалахнуло після того, як його син, Секст Тарквіній, зґвалтував доброчесну Лукрецію.