ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [тормосить тих, що сплять на лавках]: Агов, ану, підйом! Вставайте, вставайте! Розходьтеся додому, якщо хочете спати. Тут вам не готель. Вставайте, ну ж бо! [І так далі.]
МІСІС БЕНДІГО: От же ж зараза, з молодих та ранніх, либонь, для підвищення вислужується. Якби його воля, то заборонив би й дихати.
ЧАРЛІ [співає]:
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Так, а ти чого виєш? Тут тобі що, баптистська церква? [До жида.] Ану, підводься, швиденько!
ЧАРЛІ: Нічого із собою не вдію, сержанте. Така у мене співоча натура, само назовні так і преться.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [тормосить місіс Бендіго]: Вставай, матінко, вставай!
МІСІС БЕНДІГО: Матінко? Матінко, кажеш? Якщо я і матінка, то хвала Богу, що не наділив мене такими синочками! Скажу тобі по секрету, констеблю. Наступного разу, коли мені захочеться, щоб мене хтось полапав жирними чоловічими руками, тебе я про це не проситиму. Знайду собі когось симпатичнішого.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ну, годі, годі! Нічого тут огризатися. Такий у нас наказ, от і виконуємо його. [Гордовито йде геть.]
ХРЮКАЛО [у півголоса]: Ну і котись, сучий сину!
ЧАРЛІ [співає]:
Недаром я в Дартмурській тюрмі басом у хорі співав.
МІСІС БЕНДІГО: Я йому покажу, як до мене мамкати! [Кричить услід поліцейському.] Агов, краще б за квартирними злодіями ганявся, а не з поважними заміжніми жінками руки розпускав!
РУДИЙ: Відбій, народ. Пішов уже. [Татуньо пірнає назад у своє пальто.]
ПРОНОЗА-ВАТСОН: А як воно, у Дартмурі? Джем дають?
МІСІС ВЕЙН: Звісно, вони не можуть дозволити, щоб люди спали на вулицях. Як же це виглядатиме? До того ж це заохочуватиме волоцюг, усіляку потолоч, якщо ви мене розумієте...
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Походи з дівчатками-скаутами до сусіднього лісу, взятий на прокат фургончик, гладкі чалі коні, і я за кучера у своєму фланелевому костюмі, пістрявому солом’яному капелюсі і стриманій світській краватці. Булочки та імбирний лимонад під кроною в’язів. Двадцять дівчаток-скаутів, благочестиві, але дуже палкі, пустують серед папороті, яка їм до грудей дістає, і я, їхній щасливий наставник, походжаю поміж ними, inlocoparentis[57] щипаючи їх за сіднички...
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Не знаю, як ви, а мої старі кістки цієї ночі вже спати не будуть. Не можу я ночувати де попало, як ми колись із Майклом.
ЧАРЛІ: Ні, джему не було. Зате двічі на тиждень давали сир.
ЖИД: Боже! Я цього більше не витримаю. Піду, може, до притулку попрошуся.
[Дороті підводиться і мало не падає — ноги заніміли від холоду.]
РУДИЙ: Там одразу заженуть в робітний дім. Давайте краще вранці підемо на базар у Ковент-Гарден, га? Якщо заявимося спозаранку, може, кілька груш вициганимо.
ЧАРЛІ: Я ситий по горло цим паскудним Дартмуром, повір мені. Нас сорок хлопців запроторили до цього пекла, а все через те, що ми в одних старих по городах лазили. Жаби огидні, років під сімдесят, а такі зажерливі. Ой, ми за них по повній отримали! Нас на хліб-воду посадили, до стінки ланцюгами прикували — ми ледь не загнулися.
МІСІС БЕНДІГО: Та нізащо! Я туди ані ногою, поки мій благовірний там вештається. Годі з мене й одного фінгала на тиждень.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує, згадуючи]: Що ж до наших арф, то їх ми повісили на вербах Вавилонських[58]!..
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Тримайся, мала! Ногами потупцяй, щоб кров розігнати. За кілька хвилин підемо до Павла[59]прогуляємося.
ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій кошик...
[Біг-Бен б’є одинадцяту.]
ХРЮКАЛО: Ще шість годин лишилося! Зараза!
[Минає ще година. Стихає останній удар Біг-Бена. Туман розсіюється, і стає холодніше. З південного краю неба з-за хмар виповзає бруднуватий диск місяця. Дюжина загартованих часом волоцюг залишається на лавках і примудряється заснути, скрутившись калачиком та щільно закутавшись у пальта. Час від часу вони стогнуть уві сні. Решта розійшлися врізнобіч, вирішивши проходити цілу ніч, щоб зігріти себе ходьбою, але ближче до півночі майже всі вони стікаються назад до Площі. На пост заступає новий поліцейський. Він прогулюється площею що пів години, вдивляючись в обличчя сплячих, але, переконавшись, що вони не мертві, а лише сплять, їх не займає. Біля кожної лавки кружляє купка людей, які по черзі сідають на неї, але вже за кілька хвилин холод змушує їх підводитися. Рудий і Чарлі набрали з фонтанів води у дві бляшані банки й пішли на Чандос-стріт, щоб закип’ятити трохи чаю на клінкерній пічці дорожніх робітників, але біля вогню вже гріється поліцейський, який жене їх геть. Жид раптово зникає: мабуть, пішов проситися переночувати до притулку. Близько першої години Площею розноситься чутка, що під мостом Чарінг-Кросс якась леді роздає теплу каву, сендвічі з шинкою і пачки сигарет; усі мчать туди, але чутка виявилася неправдивою. Площа заповнюється знову, люди безперервно міняються місцями на лавках, щораз швидше, аж поки це починає нагадувати гру в «музичні стільці». Сидячи на лавці й сховавши руки під пахви, можна зануритися не то в сон, не то в напівдрімоту. І хоч забуття триває хвилини дві-три, здається, ніби минули цілі віки. Жорстока реальність та дошкульний холод проникають крізь пелену неспокійних заплутаних сновидінь. Ніч з кожною хвилиною стає все яснішою та холоднішою. Площу заповнює хор різноманітних звуків: стогони, прокляття, вибухи сміху, спів — і все це на тлі безперестанного цокотіння зубів.]
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я витік, немов вода, і всі мої кості вивихнуто із суглобів[60]...
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ми з Еллен дві години тинялися по Сіті. Їй-богу, там як у гробниці. Ці чортові ліхтарі світять на тебе, і довкола ні душі, одні поліцейські парами сновигають туди-сюди.
ХРЮКАЛО: П’ять по першій, а в мене від полудня ні ріски в роті не було! Ну й нічка видалася!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: П’яна нічка, хотів би я сказати. Але кожному своє. [Наспівує.] Висохла моя сила, немов глиняний черепок, і язик мій присох до піднебіння[61]!
ЧАРЛІ: Хочете, я вам щось розкажу? Якось ми з Пронирою було таку штуку відкололи. Пронира побачив у вітрині тютюнової крамниці цілу купу пачок «Ґолд Флейк» і каже до мене: «Богом присягаюся, я роздобуду собі тих цигарок, навіть якщо мене і згарбають лягаві!» Отож він бере й обмотує собі руку шарфом, чекає, поки повз проїжджатиме великий фургон, щоб заглушити шум, а тоді рукою по склу — шарах! Ми поцупили з десяток пачок, і, їй-богу, за нами так курилося, що тільки п’яти мелькали. А коли ми забігли за ріг і відкрили пачку, то побачили, що там пустісінько! Ми вкрали муляжі. Ото сміху було!
ДОРОТІ: У мене ноги підкошуються. Я більше не можу стояти.
МІСІС БЕНДІГО: От же ж гаспид! Виставив жінку за двері у таку холоднючу ніч! Ось зачекай-но, в суботу я так тебе спою, що навіть кулаком не замахнешся. Тоді-то я тебе добряче відлупцюю, одне мокре місце залишиться.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Посуньтеся трохи, нехай дівка сяде. Притулися до старого Татуня, люба. Залізь до нього під бочок. Він хоч і вошивий, але зігріє.
РУДИЙ [тупцяє на місці]: Тупайте ногами, народ, більше нічого не лишається. І починайте хтось пісню, веселіше буде розганяти кров по тілу.
ТАТУНЬО [просинається і вилізає з пальта]: Шо таке? [Він усе ще напівсонний, його голова відкидається назад, рот розтулений, на висохлій зморщеній шиї, ніби лезо томагавка, випинається борлак.]
МІСІС БЕНДІГО: Якби якась інша жінка натерпілася від нього того, що натерпілася я, вона б уже давно йому якоїсь отрути до чаю підсипала.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [грає на уявних барабанах і співає]: Уперед, язичницька ра-а-ать!
МІСІС ВЕЙН: Це ж треба такого! Чи хтось із нашої родини міг подумати, що таке станеться, коли ми в добрі старі часи сиділи біля каміна, тут же чайничок кипів, а на столі стояла тарілка з хрусткими булочками, купленими в пекарні через дорогу... [У неї так цокотять зуби, що вона мусить замовкнути.]