ЧАРЛІ: Е ні, ніяких церковних гімнів, народе. Заведу я вам краще пісеньок наших, сороміцьких, щоб танцювати можна було. Слухай мене!
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Навіть не згадуйте про булочки, місіс. У мене живіт уже й так до хребта присох.
[Чарлі випростується, прочищає горло і на весь голос починає горланити пісеньку про «Хвацького Біллі-моряка». Люди на лавках здригаються почасти від сміху, а почасти від холоду. Повторюють пісню хором ще раз, з кожним куплетом усе гучніше, тупцяють ногами та плескають руками в такт мелодії. Ті, що сидять на лавках — так тісно, аж впираються ліктями один одному в ребра, — гротескно похитуються з боку в бік, перебираючи ногами, ніби натискають педалі на органі. Навіть манірна місіс Вейн приєднується за хвилину, мимоволі заходячись сміхом. Усі регочуть, незважаючи на цокотіння зубів. Містер Толлбойз походжає туди-сюди, випнувши свого великого живота, і вдає, що несе чи то хоругву, чи то єпископський жезл. Ніч уже доволі ясна, і площею час від часу пролітає морозяний вітер. Люди плескають і тупають, мов навіжені, а смертельний холод пронизує їх аж до кісток. Тоді зі східного краю площі надходить поліцейський, і спів різко припиняється.]
ЧАРЛІ: Ось бачите! Спів завжди допомагає зігрітися.
МІСІС БЕНДІГО: Чортів вітер! Я навіть підштаників надіти не встигла, коли той падлюка виштовхав мене за двері.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Слава Ісусу, скоро вже нам льох у церкві на Грей-Інн-роуд на зиму відкриють. Принаймні буде такий-сякий дах над головою.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ану, припиніть! Чого горланите посеред ночі? Тут вам не шинок. Як не можете сидіти тихо, всіх порозганяю.
ХРЮКАЛО [упівголоса]: Ах ти ж, сучий сину!
РУДИЙ: Ага, дозволять поспати на кам’яній підлозі, а замість ковдри трьома газетками вкритися. Як на мене, то краще вже на Площі, та й по всьому. Боже, хоч би який бісів лежак дали!
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Та все ж наллють горнятко чогось гарячого і вділять дві скибки хліба. Я б з радістю там хоч і кожну ніч ночувала.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я був радий, коли мені сказали: «До дому Божого ми підемо!..»
ДОРОТІ [зривається на ноги]: Ой, холодно, холодно! Я навіть не знаю, що гірше: коли сидиш чи коли стоїш. Ох, як ви можете це терпіти? Це що, так кожної ночі? Усе життя?
МІСІС ВЕЙН: Не думай, мила, що серед нас нема вихідців з пристойного товариства.
ЧАРЛІ [співає]: Веселіше, мала, скоро й так помирати! Бррр! Святий Боже! Нічого собі, у мене аж пальці посиніли! [Тупцяє на місці і б’є руками себе по боках.]
ДОРОТІ: О, але як ви це витримуєте? Як ви можете отак жити, ніч за ніччю, рік за роком? Не може бути, щоб люди так жили! Це настільки жахливо, що й не повіриш, поки сам не побачиш. Це ж неможливо!
ХРЮКАЛО: Усе можливо.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: У Бога все можливо.
[У Дороті знову підкошуються ноги, і вона опускається на лавку.]
ЧАРЛІ: Ех, уже пів на другу. Або ми зараз трохи порухаємося, або збудуємо піраміду просто на цій чортовій лавці. Якщо, звісно, не хочемо закоцюбнути до бісової мами. Хто за похід до Тауера?
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Я цієї ночі вже й кроку не ступлю. Ніг просто не чую.
РУДИЙ: Значить, піраміда! А то приморозило, так приморозило. Народе, лізь на лавку. Вибачаюся, матусю!
ТАТУНЬО [спросоння]: Шо таке? Вже й поспати спокійно не можна. Невже треба всім навалюватися і штовхати?
ЧАРЛІ: Отак, отак! Потіснись! Посунься трохи, Татуню, дай місце для моєї кістлявої задниці. Залізай один на другого. Отак. На воші не зважайте. Притискайтеся, та тісніше, як сардини в банці.
МІСІС ВЕЙН: Агов! Я вас до себе на коліна не запрошувала, молодий чоловіче!
РУДИЙ: Ну то ви сідайте до мене, матінко, мені байдуже. Ого! Це вперше після Паски я з кимось обнімаюся.
[Вони всідаються один на одного, утворюючи величезний безформний клубок: чоловіки й жінки безладно чіпляються один за одного, як жаби під час нересту. Купа коливається, поки всі намагаються зручніше вмоститися, й у повітря здіймається кислий запах старого ганчір’я. І лише містер Толлбойз марширує туди-сюди.]
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [декламує]: О ви, ніч і день, світло і темрява, хмари та блискавки, кляніть Господа!
[Хтось сів Глухому на живіт, і з його грудей виривається дивний нерозбірливий звук.]
МІСІС БЕНДІГО: Не товчись по моїй хворій нозі! Я тобі що, диван у вітальні?
ЧАРЛІ: Але ж наш Татуньо зблизька смердить!
РУДИЙ: Для вошей це просто святковий банкет.
ДОРОТІ: Ой Боже, Боже!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [зупиняється]: Чого ти, грішнику, на смертному одрі до Господа волаєш? Залишайся вірним собі до кінця і за прикладом моїм волай до Диявола. Хвала тобі, Люцифере, князю тьми! [Співає на мелодію «Свят, свят, свят»]: Інкуби та сукуби ниць падають перед Тобою...
МІСІС БЕНДІГО: Ой, та заткнися ти, старий богохульнику! Так обріс жиром, що його й холод не бере.
ЧАРЛІ: Яка у тебе задниця м’якенька, матінко. Рудий, дивись там одним оком, щоб поліцай з-за рогу не вийшов.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Malecidite, omnia opera[62]! Чорна меса! А чом би й ні? Священник завжди залишається священником. Дайте мені недопалок сигарети, і я сотворю чудо. Сірчані свічки, «Отче наш» задом наперед, розп’яття догори ногами. [До Дороті.] Якби у нас був чорний козел, то і ви, дівчино, стали б у пригоді.
[Купою людських тіл нарешті починає розповзатися тепло. Всіх охоплює сонна дрімота.]
МІСІС ВЕЙН: Ви тільки не подумайте, що я звикла у джентльменів на колінах розсиджуватися...
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Я постійно причащалася, аж поки чортів священник не захтів відпустити мені гріхи за мого Майкла. Паскудник клятий!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [вставши у позу]: Per aquam sacratam quam nunc spargo, signumque crucis quod nuncfacio[63]...
РУДИЙ: У когось знайдеться сигаретка? Я останній недопалок скурив.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [ніби з амвона]: Любі мої брати та сестри, ми зібралися тут перед ликом Божим на врочисте свято богохульства блюзнірського. Нагородив Він нас брудом та холодом, голодом та самотністю, сифілісом і сверблячкою, вошами головними і лобковими. Їжа наша — розмоклі хлібні крихти та слизькі м’ясні об’їдки, які шпурляють нам у пакетах з готельних порогів. Насолода наша — перестояний чай і тістечка задубілі, які ми в смердючих підвалах поїдаємо, пивної кислятини ковток, щоб горло прополоскати, й обійми бабисьок беззубих. Доля наша — бідняцька могила, соснові гроби на двадцять футів завглибшки, нічліжка підземна. А тому тільки справедливо — і взагалі, це наш священний обов’язок — завжди й усюди проклинати та ганити Його. А тому з демонами та архидемонами...[і так далі]
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Господи Ісусе, я вже майже засинаю. От тільки якась зараза поперек мене вляглася і мені на ноги тисне.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Амінь. Від лукавого нас визволи, але й у спокусу введи...
[З першими словами молитви він переломлює освячений хліб. Зсередини витікає кров. Лунає громоподібний гуркіт, і пейзаж змінюється. Ноги у Дороті холодні, як крижини. У тумані носяться туди-сюди моторошні крилаті чудовиська — демони та архидемони. Щось — не то дзьоб, не то пазур — впивається Дороті у плече, повертаючи їй відчуття реальності: ноги та руки у неї ломить від холоду.]
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [термосить Дороті за плечі]: Прокинься, ну ж бо, прокинься! У тебе що, немає пальта? Ти бліда мов смерть. Хіба ти не знаєш, що небезпечно отак спати на холоді?
[Дороті раптом усвідомлює, що геть заклякла від холоду. На далекому і вже доволі ясному небі мерехтять колючі маленькі зірочки, немов електричні ліхтарики. Піраміда розпалася.]