ДОРОТІ [до місіс МакЕллігот]: Ви тільки подивіться на нас! Ви тільки подивіться! Що це за одяг? А що за обличчя?
МІСІС БЕНДІГО: Та й ти не Грета Гарбо, якщо вже на те пішло.
МІСІС ВЕЙН: Ет, як же повільно час тягнеться, коли ждеш свого чайку.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Бо душа наша змішалася з порохом, і живіт наш волочиться по землі[65]!
ЧАРЛІ: Копчений оселедець! Гори копчених оселедців! Я крізь шибку відчуваю той запах.
РУДИЙ [співає]:
[Минає хтозна-скільки часу. Годинник б’є п’яту годину. Здається, минає ще ціла вічність. Тоді двері раптом відчиняються, і люди кидаються досередини, поспішаючи зайняти кутові столики. Мало не непритомніючи від жари, падають на стільці й простягаються на столах, всіма порами вбираючи тепло та запахи їжі.]
МІСТЕР ВІЛКІНС: Так! Правила ви знаєте. І жодних мені викрутасів цього ранку! До сьомої спіть, якщо хочете, але щоб опісля я нічого такого не бачив. Як почую, що хтось хропе, одразу викину геть. А тепер за роботу, розливайте чай, дівчата!
ОГЛУШЛИВИЙ ХОР ГОЛОСІВ: Дві чашки чаю сюди! Нам на чотирьох велику кружку чаю і пончик! Копченої рибки! Мі-і-істере Вілкінсе! А по чім сосиски? Дві скибки! Мі-і-істере Вілкінсе! Паперу цигарку скрутити не знайдеться? Копченої рибки! [і так далі]
МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, цить! Кінчайте цей балаган, інакше нікого не будемо обслуговувати.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Чуєш, як кров до пальців прилила, любонько?
МІСІС ВЕЙН: Як грубо він з нами розмовляє! Таку поведінку не назвеш джентльменською.
ХРЮКАЛО: Чорт, як дошкуляє же голод. От зараза! Парочку б сосисок для щастя!
ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки! І хутчій! Мі-і-істере Вілкінсе! Копченої рибки на всіх! І пончик!
ЧАРЛІ: Непогано! Хоч нанюхаєшся ароматів. Це набагато краще, ніж на тій клятій Площі.
РУДИЙ: Агов, Глухий! Ти своє вже випив! Давай сюди чашку.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Наші вуста були повні веселощів, а язик — співів[66]!..
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Боже, як мене розморило. Це все від духоти.
МІСТЕР ВІЛКІНС: Ану, не співати! Ви знаєте правила.
ПОВІЇ [хором]: Копченої рибки!
ХРЮКАЛО: Пончики! Риба копчена! У мене аж живіт зводить.
ТАТУНЬО: Ет, який нині чай подають: сама вода, лиш трохи порохом присипана. [Відригує.]
ЧАРЛІ: А зараз найкраще заплющити очі та подрімати. І щоб приснився тобі шмат м’яса з подвійним гарніром. Ну ж бо, народе, вмощуйтесь зручніше і кладіть голови на столи.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Схилися мені на плече, любонько. На моїх кістках і то більше плоті, ніж на тобі.
РУДИЙ: Я б зараз шість пенсів віддав за кляту цигарку, от тільки в мене їх немає.
ЧАРЛІ: Збивайтеся докупи. Клади на мене голову, Хрюкало. Отак. Ісусе, як же я зараз спатиму!
[Повз них проносять тацю з копченою рибою для повій.]
ХРЮКАЛО [сонно]: Рибка! Цікаво, скільки разів їй довелося на спині лежати цеї ночі, щоб за все це заплатити.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [у напівсні]: Ой шкода, як же було шкода, коли Майкл дав драла і залишив мене одну з дитиною...
МІСІС БЕНДІГО [сердито тицяє пальцем на тацю з копченою рибою]: Ви тільки подивіться на це, дівчата! Ви тільки подивіться! Копчена рибка! І як тут не злитися? Нам чомусь не подають рибку на сніданок. А кляті шльондри за дві щоки наминають, встигай тільки підносити! А ми мусимо вдовольнятися чашкою чаю на чотирьох, та й то якщо пощастить! Копчена рибка, ех!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [повчально]: Розплата за гріхи — копчена рибка.
РУДИЙ: Не дихай на мене, Глухий. Я цього терпіти не можу.
ЧАРЛІ [крізь сон]: Чарлза Віздома знайшли п’яним — смертельно п’яним? — так — шість шилінгів — проходь — наступний!
ДОРОТІ [поклавши голову місіс МакЕллігот на груди]: Ой, як добре!
[Усі поснули.]
2
І так день за днем.
Дороті довелося витерпіти десять днів такого життя — дев’ять днів і десять ночей, якщо точніше. Іншого виходу вона не бачила. Батько, схоже, остаточно її зрікся, і хоч у неї були друзі в Лондоні, які б радо їй допомогли, вона не сміла показатися їм на очі після всього, що буцімто сталося. До доброчинних організацій звертатися вона теж не хотіла, побоюючись, щоб не відкрилося її справжнє ім’я й галас навколо «пасторової доньки» не здійнявся з новою силою.
Отож вона залишалася в Лондоні й стала ще однією представницею доволі цікавого племені, нечисленного, але аж ніяк не вимираючого, — племені жінок, у яких немає даху над головою і ламаного гроша за душею, але які відчайдушно намагаються приховати цей факт, і їм це майже вдається. Холодними світанками вони вмиваються в питних фонтанах, ретельно розгладжують складки на одязі після безсонних ночей і тримаються так стримано і з такою гідністю, що лише по їхніх обличчях, блідих та обвітрених, можна здогадатися, що перед вами нужденна жінка. Дороті, на відміну від своїх товаришів у біді, не мала хисту до жебракування. Свою першу добу на Площі вона нічогісінько не їла, тільки випила кружку чаю опівночі, а потім ще третину чашки у кафе Вілкінса. Але увечері, знемагаючи від голоду, вона таки взяла приклад з решти: підійшла до незнайомки і, зробивши над собою зусилля, попросила: «Будь ласка, пані, чи не могли б ви дати мені два пенси? Я від учора нічого не їла». Жінка здивовано витріщилася на неї, але відкрила сумочку і дала Дороті цілих три пенси. Дороті цього не знала, але та сама освічена мова, яка відлякувала потенційних роботодавців, могла посприяти їй у жебрацькому житті.
Дороті доволі швидко збагнула, що не так уже й важко випросити шилінг на день, чого вистачить, щоб не померти з голоду. Але вона ніколи не просила — не могла, — окрім випадків, коли голод ставав просто нестерпним чи коли потрібно було роздобути дорогоцінний пенні, який був перепусткою до кафе Вілкінса. З Ноббі по дорозі на хмільники вона жебракувала безсоромно і без будь-яких докорів сумління. Але тоді все було інакше, тоді вона не усвідомлювала, що робить. Тепер же лишень під натиском нещадного голоду їй вдавалося набратися сміливості, щоб попросити кілька мідяків у якоїсь жінки, яка видавалася їй достатньо привітною. Просила Дороті завжди тільки у жінок. Раз вона спробувала попросити у чоловіка, але лише один раз.
Що ж до решти, вона швидко призвичаїлася до вуличного життя: до безкінечних безсонних ночей, до холоду, бруду, нудьги, дикуватого комунізму Площі. Через день-два таке становище не викликало в ній уже ані іскри здивування. Як і всі довкола неї, вона прийняла це жахливе існування як своєрідну норму. Тупа байдужість, яка було охопила її по дорозі на хмільники, повернулася, цього разу сильніша, ніж раніше. Цього й слід було очікувати після стількох ночей недосипання та безпритульності. Коли вам доводиться постійно перебувати просто неба, а зайти до приміщення вдається не більше ніж на годину чи дві, ваше сприйняття затуманюється, ніби яскраве світло сліпить очі, а оглушливий дзенькіт боляче гатить по вухах. Ви щось робите, щось відчуваєте, чогось прагнете, але все це десь на задньому плані, не зовсім реальне. Ваш світ, внутрішній та зовнішній, тьмяніє, аж поки не стає розмитим, ніби сон наяву.
Тим часом її почали впізнавати поліцейські. Люди приходять на Площу і йдуть звідти, залишаючись майже непоміченими. З’являються нізвідки зі своїми клунками та бляшанками для чаю, отаборяться там на кілька днів та ночей, а потім таким самим таємничим чином зникають. Якщо ж ти залишаєшся на Площі довше тижня, поліцейські записують тебе до затятих жебраків і рано чи пізно арештовують. Практично неможливо встежити за суцільним дотриманням заборони на жебракування, але час від часу вони роблять раптові облави й хапають двох чи трьох людей, яких уже давно пригледіли. Так сталося і з Дороті.