Дівчатка, усі двадцять одна, уже сиділи за партами. Почувши кроки міс Кріві у коридорі, вони притихли, а коли директорка увійшла до кімнати, здавалося, аж зіщулилися на своїх місцях, ніби пташенята куріпки, побачивши яструба. Здебільшого діти виглядали похмурими та в’ялими, з хворобливим кольором обличчя, і, схоже, у багатьох були проблеми з мигдалинами. Найстаршій було, мабуть, років п’ятнадцять, а наймолодша виглядала ще зовсім дитиною. У школі не носили форми, і кілька дівчаток були вбрані ледь не в лахміття.
— Встаньте, дівчата, — сказала місіс Кріві, підійшовши до вчительського столу. — Почнімо з ранкової молитви.
Дівчатка встали, склали руки перед собою і заплющили очі. Тоненькі пискляві голоси в унісон повторювали слова молитви за місіс Кріві, яка ні на мить не зводила з класу пронизливих очей, слідкуючи, щоб ніхто не відволікався ні на що стороннє.
— Всемогутній і безсмертний Отче, — пищали дівчата, — вислухай нас і у Своїй безмежній мудрості скеровуй наші уроки. Навчи нас поводитися тихо і слухняно. Зглянься на нашу школу і принеси їй процвітання, щоб наші ряди поповнювалися і ми могли бути гордістю та окрасою округи, а не ганьбою, як деякі інші школи, про які Тобі, Боже, добре відомо. Благаємо Тебе, допоможи нам бути старанними та пунктуальними, вирости справжніми леді й гідно слідувати шляхами Твоїми. Бо ім’я Ісуса Христа, Бога нашого. Амінь.
Цю молитву місіс Кріві вигадала сама. Коли учениці закінчили, вони проказали також «Отче наш» і лишень тоді сіли.
— А тепер, дівчатка, — сказала місіс Кріві, — хочу вас познайомити з вашою новою вчителькою, міс Міллборо. Як ви знаєте, міс Стронг мусила покинути нас після того, як їй так раптово стало погано на уроці арифметики. Минулий тиждень був для мене дуже нелегким: мені довелося шукати вам нову вчительку. На цю посаду було сімдесят три претендентки, але я всім відмовила, бо жодна не могла зрівнятися за кваліфікацією з міс Міллборо. Так і передайте своїм батькам — сімдесят три претендентки! Отож, міс Міллборо викладатиме у вас латину, французьку, історію, географію, математику, англійську літературу, письмо, правопис, граматику, каліграфію і малювання, а містер Бут, як завжди, приходитиме у четвер по обіді, щоб вчити вас хімії. Який сьогодні в розкладі перший урок?
— Історія, мем, — пропищало кілька голосів.
— Дуже добре. Гадаю, міс Міллборо почне з того, що трішки вас попитає по історії, щоб перевірити, що ви вже вивчили. Ви вже постарайтеся і покажіть їй, що вся та праця, яку ми у вас вкладаємо, не намарне. Ви побачите, міс Міллборо, що вони можуть бути дуже розумними, якщо захочуть.
— Я певна, що це саме так, — сказала Дороті.
— Що ж, а зараз я вас залишу. Поводьтеся добре, дівчатка! І навіть не намагайтеся утнути з міс Міллборо щось схоже на те, що ви утнули з міс Бруер, бо я вас попереджаю — міс Міллборо цього не потерпить. І якщо я почую якийсь шум з цієї кімнати, у когось будуть величезні неприємності.
Вона обвела поглядом усіх присутніх, у тому числі Дороті, даючи зрозуміти, що саме вона, найімовірніше, і стане тим «кимось», кого чекатиме покарання, а тоді вийшла з класної кімнати.
Дороті подивилася на дівчаток. Вона їх не боялася — надто звикла мати справу з дітьми, щоб їх боятися, — але на мить розгубилася. Дороті відчула себе (який вчитель іноді так не почувається?) самозванкою, раптом чітко усвідомивши те, про що до цього моменту старалася не думати: вона отримала цю роботу завдяки нахабному обману, геть не маючи належної педагогічної кваліфікації. Зараз вона мала б учити цих дівчаток історії, але, як і в більшості «освічених» людей, її знання з цього предмету були доволі обмеженими. «А як виявиться, що ці дівчатка знають історію краще за мене?!» — подумала вона й вирішила обережно намацати ґрунт під ногами:
— Який період ви проходили з міс Стронг?
Ніхто не відповів. Дороті бачила, як старші дівчатка перезирнулися, ніби запитуючи одна одну, чи безпечно відповідати новій вчительці, але зрештою вирішили не лізти на рожен.
— Гаразд, на чому приблизно ви зупинилися? — перефразувала запитання Дороті, вирішивши, що, можливо, слово «період» виявилося для учениць надто незрозумілим.
Знову мовчанка.
— Ну, ви ж мусите бодай щось пам’ятати. Назвіть мені, наприклад, імена людей, про яких ви говорили на останньому уроці.
Учениці знову перезирнулися між собою, аж нарешті маленька непримітна дівчинка у передньому ряді, одягнута у спідницю та коричневий светр і з волоссям, заплетеним у дві тугі косички, туманно повідомила:
— Ми говорили про давніх бриттів.
Після цього ще дві дівчинки набралися сміливості й одночасно вигукнули:
— Колумб.
— Наполеон.
Дороті полегшено видихнула. Було очевидно, що замість того, щоб бути страшенно розумними, як вона боялася, дівчатка знали лиш трішки більше, ніж нічого. Після цього відкриття її страх осоромитися перед публікою минув і вималювався такий-сякий план дій. Дороті зметикувала, що, перш ніж рухатися вперед, їй потрібно з’ясувати, що ці діти вже знають. Тому, знехтувавши розкладом, вона провела весь ранок, тестуючи їх по всіх предметах по черзі. Закінчивши з історією (знадобилося усього лиш п’ять хвилин, щоб вичерпати всі їхні історичні знання), вона попитала їх по географії, англійській граматиці, французькій мові, арифметиці — по всьому, що вони мали б вивчати. До полудня їй вдалося виміряти глибину (якщо не дослідити повністю) безодні їхнього невігластва.
Вони не знали нічого, абсолютно нічого — нічого, нічого, нічогісінько, як ті дадаїсти[71]. Одна думка про те, що хтось, нехай навіть дитина, може бути настільки неосвіченим, вселяла жах. У класі були лише дві дівчинки, які знали правильну відповідь на запитання, крутиться Земля навколо Сонця чи Сонце навколо Землі; і жодна з дівчаток не могла відповісти Дороті, хто був королем до Ґеорґа V, хто написав «Гамлета», що таке звичайні дроби та який океан потрібно переплисти, щоб дістатися до Америки — Атлантичний чи Тихий. Старші дівчатка років п’ятнадцяти були не набагато кращими за своїх наймолодших восьмирічних однокласниць, хіба що читали без запинок і писали каліграфічно. Це було чи не єдине, що старші учениці опанували всі до одної, — акуратний почерк. Місіс Кріві про це подбала. І, звісно, то тут то там в океані їхнього невігластва спливали маленькі поодинокі острівці знань: наприклад, кілька рядків з якихось віршів, що їх змушували вчити напам’ять, чи кілька французьких фраз, як от «Passez-moi le beurre, s’il vous plait» чи «Lefils du jardinier a perdu son chapeau[72]», які вони завчили, достоту як папуга навчився повторювати «Поллі хороший». Що ж до арифметики, то тут справи були дещо кращими, ніж з рештою предметів. Більшість учениць вміли додавати й віднімати, половина мала непогане уявлення про множення, і було навіть три чи чотири дівчинки, які спромоглися осягнути ділення у стовпчик. Але на цьому їхні знання закінчувалися; за цими межами, хоч куди глянь, лежала суцільна непроникна темрява.
Ба більше, учениці не лише нічого не знали, але й настільки не звикли, щоб їх опитували, що з них було дуже важко витягнути бодай якісь відповіді. А ті уривки знань, які вони таки мали, дівчата засвоїли суто механічно, і коли Дороті просила їх трішки подумати самостійно, вони ціпеніли й лиш тупо витріщалися на неї. Однак учениці не виявляли непослуху чи неприязні, схоже, вони вирішили бути «хорошими» — з новою вчителькою діти завжди «хороші»; а Дороті продовжувала в тому ж дусі, і поступово дівчатка стали — чи здавалося, що стали, — не такими затурканими. З їхніх відповідей Дороті вдалося сформувати доволі чітке уявлення про викладацьку методику міс Стронг.
71