Звісно, траплялося, що у Дороті виникали труднощі із самими ученицями. Через те, що всі вони були різного віку, давати їм раду було непросто, і, хоч вона їм подобалася й вони старалися бути «хорошими», діти на те й діти, що не можуть бути постійно слухняними. Іноді дівчата лінувалися, а іноді вдавалися до особливого виду пустощів, притаманного усім школяркам, — хихотіння. Вже за перші кілька днів Дороті встигла втомитися з Мейвіс Вільямс; вона й гадки не мала, що одинадцятирічна дівчинка може бути такою нетямущою. Дороті нічого не могла з нею вдіяти. Коли вона спробувала дати Мейвіс якесь інше завдання замість закарлючок, широко посаджені очі дівчинки заслало якоюсь моторошною порожнечею. Однак іноді у Мейвіс траплялися напади балакучості, й тоді вона засипала Дороті дивними запитаннями, які збивали з пантелику. До прикладу: Мейвіс розгортала «Хрестоматію», знаходила там якусь ілюстрацію — кмітливого слона, скажімо, — і, кумедно викручуючи слова, запитувала в Дороті:
— Міс, а тово шо таке?
— Це слон, Мейвіс.
— А шо то є таке?
— Така дика тварина.
— А шо то є таке «твагина»?
— Ну... Це як собака, наприклад.
— А шо то є таке «совака»?
І так далі, мало не до безкінечності. Вранці четвертого дня, посередині уроку Мейвіс підняла руку і з хитрою ввічливістю, яка мала б насторожити Дороті, запитала:
— Міс, можна мні вийти?
— Гаразд, іди, — дозволила Дороті.
Одна зі старших дівчаток піднесла було руку, зашарілася й одразу опустила її. Лише після заохочення Дороті дівчинка сором’язливо сказала:
— Міс Стронг не дозволяла Мейвіс ходити до вбиральні одній. Мейвіс там зачиняється і відмовляється виходити, і тоді місіс Кріві сердиться, міс.
Дороті одразу ж послала навздогін Мейвіс гінця, але запізно. Мейвіс залишалася in latebra pudenda[81] до дванадцятої. Пізніше місіс Кріві відвела Дороті вбік і пояснила їй, що Мейвіс від народження недоумкувата чи, як висловилася директорка, «їй бракує клепок у голові». Мовляв, дівчинка взагалі не засвоює знань. Звісно, батькам Мейвіс місіс Кріві про це навіть не заїкалася, і ті вірили, що їхня дитина просто «трохи відстає», і справно вносили плату. Що ж тоді робити з Мейвіс? А дуже просто. Дати їй зошит та олівець, і нехай сидить собі й тихо малює. От тільки Мейвіс — дитина звички: вона могла годинами сидіти і, висолопивши язика, зосереджено виводити свої закарлючки, гачок за гачком, і виглядала при цьому цілком щасливою.
Як добре все йшло ті перші кілька тижнів, навіть попри дрібні труднощі! Так добре, що можна було здогадатися про наближення біди! Десятого листопада, після тривалого бурчання про ціни на вугілля, місіс Кріві нарешті дозволила розпалити у класі камін. Коли кімната як слід прогрілася, учениці, здавалося, аж порозумнішали. Іноді наставали взагалі благодатні години: коли у каміні потріскував вогонь, місіс Кріві не було вдома, і дівчата тихо й зосереджено займалися тим, що їм подобалося найбільше. Особливо добре було, коли двоє старших груп читали «Макбета»: учениці пищали, охали та ахали, поглинаючи сцену за сценою, а Дороті час від часу спиняла їх, щоб виправити вимову якогось слова або щоб пояснити, хто такий «наречений Беллони[82]» чи чому відьми літають на мітлах. Дівчаткам, ніби розв’язку детективної історії, не терпілося дізнатися, як Бірнамський ліс може прийти у Дунсінан, а Макбета вбити «жінкою не народжений». Саме такі моменти роблять роботу вчителя вартою всіх зусиль — коли, немов сигнальний вогонь, у відповідь на всі ваші старання розгоряється дитячий захват, і несподівані вогники розуміння, що спалахують в їхніх очах, служать найкращою винагородою за вашу тяжку працю. Немає захопливішої роботи, ніж викладання, якщо у вас не зв’язані руки. От тільки Дороті ще не знала, наскільки важливим є це «якщо».
Робота припала Дороті до душі, робила її щасливою. Дороті уже розібралася з особливостями дитячого мислення, вивчила характери кожної учениці й знайшла специфічні стимули, які допомагали їм думати. Спочатку вона навіть помислити не могла, що так прикипить до цих дівчаток, так вболіватиме за їхній розвиток і так старатиметься для них, не шкодуючи своїх сил. Складна й безкінечна праця вчителя заполонила її життя так само, як колись заполоняли парафіяльні клопоти. Усі її думки і навіть сни були зайняті викладанням; вона брала книжки з громадської бібліотеки і студіювала різні педагогічні методики. Дороті всерйоз задумувалася над тим, що, якщо все йтиме так і надалі, вона з радістю продовжуватиме викладати до кінця життя, нехай навіть за той мізер, який платить їй місіс Кріві. Викладання насправді було її професією.
Після безрадісних поневірянь останніх місяців практично будь-яка робота, яка б змогла повністю заполонити її, була б великим полегшенням. Але це було більше ніж просто робота; це була — принаймні так вважала Дороті, — місія, мета життя. Намагатися розбудити затуркані мізки цих дітей і виправити згубний вплив тих знущань, які чинилися над ними під виглядом освіти, — на таке не гріх покласти і душу, і тіло, хіба ні? Отож заради цієї роботи Дороті не зважала на жахливі умови проживання у місіс Кріві та навіть не замислювалася про власне дивне становище та невизначене майбутнє.
4
Звісно, так не могло довго тривати.
Не минуло й кількох тижнів, як у роботу Дороті почали втручатися батьки. Проблеми з батьками — один з неодмінних аспектів життя приватної школи. З погляду вчителя всі батьки — то лише зайвий клопіт, але батьки дітей у чотирисортних приватних школах — просто нестерпні. З одного боку, вони мають лише дуже приблизне уявлення про суть освіти; а з другого — сприймають «навчання у школі» достоту так само, як рахунок від м’ясника чи бака лійника, тобто постійно підозрюють, що їх намагаються обдурити. Вони засипають учителя неграмотними записками з неможливими вимогами, передаючи їх при цьому через дітей, які читають ті записки по дорозі до школи. Під кінець другого тижня Мейбел Брігс, одна з найздібніших дівчат у класі, принесла Дороті таку записку:
«Люба міс Міллборо!
Чи не могли б ви давати Мейбел більше арихметики? Мені здається, те, чого ви її вчите, недостатньо прахтичне. Усі ті карти і тому подібне. Їй потрібна прахтична робота, а не всі ці новомодні дурниці. Тому більше арихметики, буть ласка.
З повагою,
Дж. Брігс.
Р. S. Мейбел каже, ви збираєтеся брати з нею якісь десяткові дроби. Я ни хочу, щоб її вчили десятковим дробам, я хочу, щоб її вчили арихметики».
Тож під акомпанемент ридань самої Мейбел, Дороті відлучила її від географії, а натомість дала додаткові завдання з арифметики. Далі були інші листи. Одна леді переживала, бо дізналася, що її дитина читає в школі Шекспіра. Мовляв, вона чула, що цей Шекспір був автором театральних п’єс, і чи міс Міллборо впевнена, що він не був одним із тих аморальних авторів? Сама ж леді за все своє життя жодного разу навіть в кіно не була, що вже казати про театр, і їй здавалося, що навіть читання п’єс становить серйозну загрозу, і тому подібне. Щоправда, жінка пішла на поступки, коли дізналася, що Шекспір помер. Це чомусь її заспокоїло. Інші батьки хотіли, щоб Дороті приділяла більше уваги почерку їхнього чада, а ще інші вважали, що вивчення французької — марна трата часу. І так далі, аж доки ретельно спланований розклад Дороті не почав тріщати по швах. Місіс Кріві чітко дала їй зрозуміти, що будь-які вимоги батьків мають виконуватися, чи принаймні слід вдавати, що вони виконуються. Іноді це було майже неможливо, адже все заняття летить шкереберть, якщо одна дитина сидить і вчить, скажімо, арифметику, поки решта класу штудіює історію чи географію. Але у приватних школах слово батьків — закон. Такі школи функціонують на таких самих засадах, як і крамниці: клієнта потрібно будь-якою ціною задобрити. І якби якийсь батько чи матір вирішили, що їхній дитині потрібно освоїти гру в мотузочку і клинописний алфавіт, вчителі радше погодилися б учити грі в мотузочку і клинопису, ніж втратили учня.