— Ні, — визнала Дороті.
— Що ж, це не має значення. Вам і не доведеться її вчити. Жоден з наших батьків не захоче, щоб їхні діти марнували час на латину. Але їм подобається бачити латину в брошурі. Виглядає дуже солідно. Звісно, є ще купа предметів, яких ми, по суті, не викладаємо, але їх все одно треба рекламувати. Бухгалтерія, набір тексту, стенографія, наприклад; не кажучи вже про музику і танці. Усе це гарно виглядає в брошурі.
— Арифметика, каліграфія і французька... Ще щось? — спитала Дороті.
— О, ну, ще, звісно, історія, географія й англійська література. Але забудьте про виготовлення карт, ні до чого путнього це не приведе. Краще дайте учням список столиць англійських графств і країн. Хай завчать напам’ять, ніби табличку множення. Так вони принаймні зможуть показати, що вивчили. Що ж до історії, орієнтуйтеся на «Коротку історію Британії». Я категорично проти того, щоб ви вчили дівчат по тих товстезних історичних книжках, які ви тягаєте додому з бібліотеки. Я розгорнула одну з них, і в першому ж абзаці, що потрапив мені на очі, розповідалося, як англійці зазнали поразки у якійсь там битві. Дуже гарно — вчити такому дітей! Батькам це ой як не сподобається, повірте мені!
— А література? — спитала Дороті.
— Ну звісно, їм треба щось читати. Хоч убийте, не збагну, чому ви так вернете носа від наших хрестоматій. Використовуйте їх. Вони трішки старенькі, але цілком згодяться для наших дівчат. А ще буде не зайвим, якщо діти вивчать напам’ять кілька віршів. Деяким батькам подобається, коли діти можуть розказати якийсь гарний віршик. «Хлопчик на палаючій палубі стояв» — ось вам чудовий віршик, а ще «Уламки...» — як же той пароплав називався? — а, так, «Уламки „Геспера“». Інколи не завадить трохи поезії. Але надалі давайте обійдемося без Шекспіра!
Того дня Дороті не пила чаю. Коли місіс Кріві закінчила зі своїми напучуваннями, час чаювання уже давно минув, але директорка просто відіслала Дороті геть, навіть не згадавши про чай. Можливо, то було ще одне маленьке покарання за laffaire Macbeth[86].
Дороті не попросила дозволу відлучитися, але відчувала, що зараз не може залишатися в тому домі. А тому одягла капелюшок і пальто й вирушила тьмяною вулицею до бібліотеки. Був кінець листопада. І хоч день просяк вологою, зараз різкий нічний вітер, ніби прихована погроза, обдував майже голі стовбури дерев, грався вогниками у гасових лампах, оминаючи скляні ковпачки, і кружляв мокре листя, що встеляло тротуар. Тілом Дороті пробіг холодок. Студений вітер пробудив у її кістках спогад про холод Трафальгарської площі. І хоча цього разу ситуація не настільки критична — навіть якщо Дороті звільнять, їй не доведеться повертатися до того світу, у крайньому разі допоможе кузен; та все ж після «прочуханки» місіс Кріві Трафальгарська площа раптом здалася набагато ближчою, ніж раніше. «Прочуханка» змусила чітко усвідомити нову заповідь сучасного світу — одинадцяту, яка стирала всі решту: «Не втрать роботу».
Що ж до принципів «практичного викладання» місіс Кріві, то, хай би як цинічно це звучало, але вона мала рацію. Директорка лишень озвучила те, про що думають більшість людей на її посаді, але не наважуються сказати вголос. Її улюблена фраза «мене цікавить оплата» була девізом, який можна було б — та що там, треба було — написати над дверима кожної приватної школи в Англії.
До речі, в Англії сила-силенна приватних шкіл. Другого сорту, третього сорту та навіть четвертого сорту (саме до цих і належала «Рінгвуд-хаус») — по одному-два десятки у кожному лондонському передмісті та кожному провінційному містечку. Їхня загальна кількість завжди коливається в межах десяти тисяч, з яких державному контролю підлягають менше тисячі. І хоча деякі з них кращі за інші, а кілька, можливо, навіть могли б змагатися з муніципальними школами, з якими у них одвічна конкуренція, в їх основі закладено спільне лихо: усі до єдиної мають лише одну мету — заробіток. Часто їх відкривають з тих самих міркувань, що й бордель чи брокерську контору, з тією лише різницею, що приватні школи цілком легальні. Якийсь бундючний дрібний ділок (зазвичай такими школами володіють люди, які самі далекі від навчання) каже вранці до своєї дружини:
— Еммо, у мене ідея! Що скажеш на те, аби ми з тобою відкрили школу, га? Школа приносить непогані гроші, а мороки з нею набагато менше, ніж з крамницею чи баром. Окрім того, ми нічим не ризикуємо; поставимо кілька парт і дошку, платитимемо собі спокійно оренду, та й по всьому. Але ми зробимо все з шиком. Візьмемо якогось розумника з того Оксфорда чи Кембриджа, який нидіє без роботи і піде працювати навіть за мізерну платню, одягнемо його в мантію і ту таку квадратну шапочку з китичкою — забув, як називається. Це точно підкупить батьків, от побачиш. Треба тільки знайти десь підходящий райончик, де б не було багато таких просвітителів.
Тож він вибирає один із тих районів, де живуть представники середнього класу, надто бідні, щоб дозволити собі хорошу школу, але надто пихаті, щоб відправляти своїх дітей до муніципальної, і відкриває свій бізнес. Поступово налагоджує зв’язки та набирає клієнтуру, достоту як молочар чи бакалійник, і якщо він достатньо спритний і тактовний й у нього небагато конкурентів, то без особливих зусиль заробляє свої кілька сотень на рік.
Звісно, не всі школи однакові. Не у кожній директор — недалекий жадібний пройдисвіт, як от місіс Кріві, і є чимало шкіл, де панує доброзичлива атмосфера, а рівень викладання цілком пристойний, наскільки він може бути пристойним за п’ять фунтів на триместр. З іншого боку, на деякі школи не можна дивитися без сліз. Трохи пізніше Дороті познайомилася з учителькою із іншої саутбриджської школи і від неї почула розповіді про заклади, набагато гірші за «Рінгвуд-хаус». Була одна дешева школа-інтернат, куди мандрівні актори здавали своїх дітей, ніби багаж у камеру зберігання на залізничній станції, і де діти просто тупіли, не займаючись геть нічим й у шістнадцять так і не навчившись читати; в іншій школі діти просто на головах ходили, і старий недолугий директор ганявся за хлопцями, замахуючись на них ціпком, а потім раптом падав на парту й заходився риданнями, поки дітлахи з нього реготали. Такі випадки неминучі, допоки школи існують виключно заради грошей. Дорогі приватні школи, до яких відсилають своїх дітей багатії, здавалося б, кращі за решту, бо можуть собі дозволити наймати справжніх вчителів, та й Державна комісія загальноосвітніх шкіл не дозволяє їм остаточно відбитися від рук, але й у них в основі та сама зараза.
Однак лише з часом Дороті дізналася всю цю гірку правду про приватні школи. А спочатку вона страшенно й цілком безпідставно боялася, що одного чудового дня до «Рінгвуд-хаус» наскочить шкільний інспектор, побачить, що це все суцільний обман та шахрайство, і, відповідно, здійме галас. Пізніше вона збагнула, що такого ніколи не станеться. «Рінгвуд-хаус» не входив до списку «визнаних» шкіл, а тому не підлягав інспекціям. Якось державний інспектор таки відвідав школу, але тільки зробив заміри класної кімнати, щоб перевірити, чи кожна дівчинка отримує належну кількість кубів повітря; на більше він не мав права. Лишень у дуже небагатьох так званих «визнаних» шкіл — всього лише одна на десяток — офіційно перевіряють, чи їхня програма відповідає освітнім стандартам. Що ж до решти, то вони вільні вчити чи не вчити, як їм заманеться. Ніхто їх не контролює, окрім самих батьків — от уже насправді, сліпі ведуть сліпих.
5
Наступного дня відповідно до вказівок місіс Кріві Дороті почала змінювати програму. Першою у розкладі занять була каліграфія, а далі географія.