На Святвечір місіс Кріві звідкись видобула гілочки падуба, які приберегла ще з минулого року, струсила з них пил і причепила на дверях, але не мала жодного наміру влаштовувати святкову вечерю. Як місіс Кріві пояснила Дороті, вона не шанує всю цю різдвяну нісенітницю, мовляв, це лише дешеві трюки, вигадані власниками крамниць, щоб видурювати з людей гроші; а індичку й пудинг вона терпіти не може. Дороті з полегшенням зітхнула. Вона вже боялася, що доведеться вечеряти з директоркою у безрадісній їдальні (в уяві раптом виник образ місіс Кріві у пістрявому паперовому ковпаку з-під хлопавок). Своєю різдвяною вечерею — варене яйце, два бутерброди з сиром і пляшку лимонаду — Дороті смакувала у лісі біля Бернхаму, притулившись спиною до великого бука з покрученим гіллям, і з томиком «Дивних жінок» Джорджа Гіссінга на колінах.
Коли через негоду Дороті не могла піти на прогулянку, вона зазвичай майже весь день проводила у громадській бібліотеці і з часом стала там однією із завсідниць — нарівні з безробітними, що сиділи, задумливо втупившись в ілюстровані газети, яких не читали, і старими линялими холостяками, що орендували кімнатки за два фунти на тиждень і приходили годинами штудіювати книжки про яхтовий спорт. Коли триместр тільки закінчився, Дороті відчула неабияке полегшення, але це відчуття дуже швидко вивітрилося. Коли ні з ким і словом перемовитися, дні тягнуться ще повільніше, ніж раніше. Певно, у всьому світі нема іншого такого куточка, де людина могла б почуватися такою самотньою, як у лондонському передмісті. Штовханина та метушня великого міста створюють принаймні ілюзію спілкування, у сільській місцевості вашим життям щиро цікавляться всі кому не ліньки. Але у такому місці, як Саутбридж, особливо якщо у вас немає ні дому, ні родини, можна пів віку прожити й не надбати жодного друга. У таких містечках зустрічаються жінки, особливо культурні жінки з поганим заробітком, які роками живуть у цілковитій самоті. Доволі скоро Дороті охопила гнітюча туга, коли все довкола здавалося їй нудним та нецікавим. І саме у цьому стані постійної хандри — найпідступнішого ворога сучасної людини — Дороті вперше усвідомила, що для неї означає втрата віри.
Вона спробувала знайти забуття в книжках, але її вистачило не більше ніж на тиждень. Через деякий час усі книжки почали здаватися їй надто нудними та заплутаними: надовго залишений без живого спілкування мозок відмовлявся працювати. Уже за кілька днів Дороті не могла проковтнути нічого складнішого за детектив. Вона почала робити прогулянки на десять-п’ятнадцять миль, намагаючись збадьорити організм на свіжому повітрі й повернути собі гарний настрій; але похмурі міські дороги й болотисті лісові стежки, голі дерева, мокрий мох і великі пористі гриби тільки наганяли на неї смертельну меланхолію. Їй бракувало людського товариства, і вона не знала, де його шукати. Вечорами, повертаючись до школи, Дороті дивилася на вікна будинків, з яких лилося тепле світло і лунали грамофонна музика та веселий сміх, в її серці прокидалася заздрість. О, ну чому вона не може бути, як ті люди, чому не може мати власного дому, родини, друзів! Були дні, коли вона відчайдушно прагнула знайти у собі сміливість, щоб заговорити з незнайомцем просто на вулиці. В інші ж дні вона всерйоз роздумувала над тим, щоб, удавши благочестя, завести ближче знайомство з вікарієм церкви Святого Юрія та його родиною і, можливо, долучитися до парафіяльних клопотів. Іноді її охоплював такий відчаї, що Дороті навіть ладна була записатися до Молодіжної жіночої християнської організації.
Але, коли канікули вже добігали кінця, Дороті випадково зустріла в бібліотеці міс Бівер — викладачку географії у «Комерційному Тутс-коледжі», ще одній приватній школі у Саутбриджі, — і вони подружилися. «Комерційний Тутс-коледж» був набагато більшою і престижнішою школою, ніж «Рінгвуд-хаус»: тут навчалося близько півтори сотні учнів обох статей, і коледж навіть міг похвалитися десятком пансіонерів, та й навчальна програма була не аж так відверто шахрайською. Коледж націлювався на той тип батьків, які постійно торочать про «сучасні бізнес-тренінги»; все тут проходило під гаслом «ефективності», що на практиці виливалося в активну імітацію бурхливої діяльності й викорінення всіх гуманітарних дисциплін. Однією з особливостей школи був своєрідний звід правил під назвою «Кодекс ефективності», який усі діти мали вивчити напам’ять одразу після зарахування до школи. Написаний він був у формі запитань та відповідей, наприклад таких:
П.: У чому секрет успіху?
В.: Секрет успіху в ефективності.
П.: Що є мірилом ефективності?
В.: Мірилом ефективності є успіх.
І так далі. Кажуть, коли вся школа, хлопці й дівчата, хором декламували кодекс перед директором коледжу (таку церемонію вони проводили двічі на тиждень замість вранішньої молитви), це було вражаюче видовище.
Міс Бівер була манірною жіночкою з округлим тілом, худим лицем і червонуватим носом, через що дуже нагадувала цесарку. Після двадцяти років «муштрування» дітлахів вона добулася ставки у чотири фунти на тиждень і привілею «жити ззовні», а не лишатися на території коледжу й мати сумнівну приємність вечорами вкладати пансіонерів спати. Міс Бівер орендувала маленьку кімнатку, куди іноді запрошувала Дороті, коли в обох випадав вільний вечір. Як же Дороті чекала цих візитів! Звісно, у міс Бівер не можна було надто часто гостювати, бо її домовласниця «не схвалювала» відвідувачів. Та й навіть коли Дороті та міс Бівер збиралися удвох, їм, по суті, нічим було зайнятися, окрім як розгадувати кросворди з «Дейлі Телеграф» чи розглядати світлини, які міс Бівер зробила під час поїздки до австрійського Тироля 1913 року (та поїздка була найбільшим досягненням та радістю всього її життя). Та все ж для Дороті багато важило вже те, що вона могла з кимось посидіти і по-дружньому поговорити за чашкою чаю — справжнього чаю, а не водяної юшки місіс Кріві! Міс Бівер мала спиртівку, яку тримала у лакованому саквояжику (його вона брала із собою до Тироля 1913 року) і на якій заварювала собі чорний як смола чай, поглинаючи його цілими відрами. Міс Бівер розповіла Дороті, що завжди бере із собою до школи термос і тішить себе горнятком гарячого чаю до та після обіду. Дороті почала розуміти, що для вчителів третьосортних шкіл зрештою відкривається дві дороги: дорога міс Стронг, що пролягала через віскі до робітного дому; або ж дорога міс Бівер — через міцний чай до пристойної кончини у Будинку для малозабезпечених шляхетних дам.
Правду кажучи, міс Бівер була нудною жіночкою. Дороті вона здавалася своєрідним втіленням «memento mori» чи радше «memento senescere[88]». Душа її, схоже, з роками висохла, і тепер від неї залишився лише жалюгідний змилок, давно забутий у мильниці. Міс Бівер вже навіть не уявляла іншого життя, окрім животіння у крихітній кімнатці під гнітом тиранічної хазяйки й «ефективного» заштовхування економічної географії у дитячі горлянки. А проте Дороті дуже до неї прив’язалася, і ті кілька годин, які вони проводили разом, розгадуючи кросворди у «Дейлі Телеграф» за чашечкою гарячого чаю, стали справжніми оазами в її пустельному житті.
Дороті зраділа, коли почався пасхальний триместр, бо навіть щоденна «муштра» була краща за самотню порожнечу канікул. До того ж цього триместру дівчатка поводилися набагато краще, принаймні Дороті більше не доводилося вдаватися до силових методів. Вона вже збагнула, що тримати дітей під контролем зовсім не важко, якщо від самого початку у стосунках з ними запровадити сувору дисципліну. Минулого триместру дівчата так поводилися, бо Дороті спочатку поставилася до них як до людей, а пізніше, коли цікаві для них уроки скасували, учениці суто по-людському збунтувалися. Але якщо ти змушений вчити дітей нісенітниці, до них не можна ставитися як до людей. Їх треба сприймати як тварин — дресирувати, а не переконувати. І насамперед їм потрібно показати, що бунт болючіший за послух. Ймовірно, таке ставлення не йде дітям на користь, але воно, поза сумнівом, є зрозумілим і дієвим.