— Приїхала нарешті, — сказав він. — Як добралася?
Дороті обвила руками його шию, торкнувшись губами сріблисто-блідої щоки. Коли вона відсторонилася, він поплескав її по плечу з трішечки більшою ніжністю, ніж зазвичай.
— Чого це ти надумала тікати з дому? — спитав.
— Я ж вам казала, тату... я втратила пам’ять.
— Гм, — сказав пастор, і Дороті побачила, що він їй не вірить, ніколи не повірить, і в майбутньому, коли він буде не в такому добродушному настрої, ще не раз їй це згадає. — Що ж, — додав він, — віднеси валізи нагору, а тоді візьмеш свою друкарську машинку і надрукуєш мені проповідь, добре?
У місті майже нічого нового. «Стара чайна крамниця» розросталася, ще більше спотворюючи Головну вулицю. Ревматизм місіс Пайсер трохи відступив (поза сумнівом, завдяки дягелевому чаю), але містер Пайсер «ходив до лікаря», і вони боялися, що в нього каміння у сечовому міхурі. Містер Бліфіл-Гордон тепер засідав у парламенті, слухняно протираючи штани на задніх лавах консервативної партії. Старий містер Тумз помер незадовго після Різдва, міс Фут взяла собі сімох його котів і доклала воістину героїчних зусиль, щоб прилаштувати решту. Ів Твісс, небога містера Твісса, продавця залізних виробів, народила позашлюбну дитину, але та померла. Проггетт перекопав і трохи засіяв город, і вже прокльовувалися боби та горошок. Після «кредитного страйку» знову почали накопичуватися магазинні борги, і рахунок Каргіллу вже виріс до шести фунтів. Віктор Стоун вів полеміку з професором Култоном у «Житті церкви» стосовно Святої інквізиції і завдав йому нищівного удару. Еллен усю зиму діймала екзема. Вальф Бліфіл-Гордон опублікував два вірші у «Лондон Мерк’юрі».
Дороті зайшла до теплиці. Її чекала сила-силенна роботи — потрібно було виготовити костюми для шкільної процесії до дня Святого Юрія, яка мала відбутися на підтримку органного фонду. За останні вісім місяців за орган не було заплачено ані пенні, і, можливо, навіть на краще, що пастор просто викидав листи від виробників, не відкриваючи, бо їхній тон ставав усе більш сатанинським. Дороті сушила собі голову над тим, де ж роздобути грошей, і врешті зупинилася на історичній процесії, яка б охоплювала визначні постаті від Юлія Цезаря до герцога Веллінгтона[96]. Вона розраховувала зібрати два фунти, а якщо пощастить і погода буде гарна, то, може, й цілих три!
Дороті озирнулася. Вона сюди ще не заходила, відколи повернулася, але, схоже, тут нічого не чіпали з часу її зникнення. Усе було достоту таким, яким вона його залишила, от тільки вкрилося товстим шаром пилу. Її швейна машинка досі стояла на столі посеред нагромадження клаптів тканини, аркушів брунатного паперу, котушок з нитками і баночок з фарбою, і хоч голка й поржавіла, крізь неї досі була протягнута нитка. І, звісно ж, ботфорти! Ті самі, які вона робила того вечора, коли втратила пам’ять. Дороті взяла один із них і повертіла в руках. Щось ворухнулось у серці. Кажіть що хочете, але то були добрі ботфорти! Шкода, що так і не згодилися! Та, можливо, вона зможе використати їх у процесії. Наприклад, для Карла II, чи ні, краще для Олівера Кромвеля: з Кромвелем не треба морочитися з перукою.
Дороті запалила гасову плитку, знайшла свої ножиці, взяла два аркуші обгорткового паперу і заходилася біля роботи. Треба було виготовити цілу купу костюмів. Краще почати з нагрудника Юлія Цезаря, вирішила вона. З клятими обладунками завжди якісь проблеми! Як виглядали обладунки римських солдатів? Дороті напружила пам’ять і пригадала статую якогось ідеалізованого імператора з кучерявою борідкою, яка стояла у Римській залі Британського музею. За допомогою клею та брунатного паперу можна виготовити каркас, а потім поперек нього наклеїти смужки паперу і все це посріблити. Дякувати Богу, шолома не треба! Юлій Цезар завжди носив лавровий вінок — певно, теж прикривав лисину, як містер Ворбертон. А як щодо наколінників? За часів Юлія Цезаря носили наколінники? А взуття? Каліги — це чоботи чи сандалі?
За кілька хвилин Дороті спинилася, поклавши ножиці на коліна. У голову знову прокралася думка, яка, немов привид, весь тиждень переслідувала її, гризла кожну вільну хвилину. От і тепер повернулася, відволікаючи від роботи. То була думка про те, що містер Ворбертон сказав їй у потязі, — яким віднині буде її життя, без чоловіка і без грошей.
Хвилював її не зовнішній аспект майбутнього. Його вона уявляла доволі чітко. Ще років десять безплатно виконуватиме обов’язки вікарія, а тоді повернеться до викладання у школі. Зовсім не обов’язково у такій, як у місіс Кріві. Поза сумнівом, вона зможе підшукати собі щось хоч трохи ліпше — не таке задрипане місце, щоб не так сильно нагадувало тюрму; а може, випаде навчати дітей у ще похмурішій дірі, де ще більша каторга. У будь-якому випадку вона приречена на таку саму долю, що й усі самотні жінки на безгрошів’ї. «Старі діви Старої Англії», як хтось їх назвав. Дороті двадцять вісім — саме час поповнити їхні ряди.
Але це не важливо, геть не важливо! Чого ніколи не вбити в голову всяким ворбертонам світу цього, хоч тисячу років їм про це тороч, так це те, що зовнішні негаразди, як-от бідність чи важка праця, чи навіть самотність, самі по собі не важливі. Важливо те, що відбувається у твоєму серці. Лише на одну лиху мить злякалася вона бідності — у потязі з містером Ворбертоном. Але мить слабкості минула. Не через це варто їй хвилюватися, не через це мусить вона загартовувати свою волю й перебудовувати свій розум.
Ні, не через це, а через дещо набагато фундаментальніше — через мертвотну порожнечу, яку вона раптом розгледіла у самій суті речей. Дороті думала про те, як усього лиш рік тому сиділа вона на цьому самому стільці з цими самими ножицями в руках, роблячи майже те саме, що й зараз; але тоді і зараз — ніби дві різні людини. Куди поділася та доброзичлива кумедна дівчина, яка в екстазі молилася, вдихаючи літні пахощі поля, і колола собі руку шпилькою за святотатські думки? А де всі ми, минулорічні? Та все ж — і в цьому якраз і лихо — вона і є тією самою дівчиною. Переконання змінюються, думки змінюються, але є якась сокровенна частина душі, яка не міняється. Віра зникає, але потреба у вірі залишається.
А якщо у вас є віра, то все решта не має значення. Як щось може вас злякати чи вибити з колії, якщо у світі є вища мета, яку ви розумієте і якій можете служити? Все життя осяяне її світлом. У вашому житті немає місця ні душевній втомі, ні сумнівам, ні відчуттю марності буття, ні бодлерівській хандрі, що підстерігає вас у години байдикування. Кожна ваша дія важлива, кожна мить освячена, вірою вплетена у візерунок на полотні вічної радості.
Дороті задумалася про природу життя. Виходиш з утроби матері, проживаєш шістдесят чи сімдесят років, а тоді помираєш і зотліваєш у землі. І кожна мить твого життя, не відкуплена вищою метою, наповнена сірістю, спустошенням, яке не описати словами, але яке відлунює гострим болем у серці. Якщо могила насправді є останньою зупинкою на життєвому шляху, то життя — річ моторошна й потворна. І з цим не посперечаєшся. Подумайте про життя таке, як воно є, уявіть це життя в подробицях, а тоді скажіть собі, що за всім цим нічого не стоїть, що у всьому цьому немає жодної вищої мети, немає жодного іншого призначення, окрім могили. Тільки невігласи й самодури, а ще ті, кому пощастило прожити винятково вдале життя, не здригнуться від цієї думки.
Дороті засовалася на стільці. Та зрештою мусить же бути якийсь сенс, якась мета у всьому цьому! Світ не може бути випадковістю. Усе, що відбувається, має причину, а відповідно, і мету. Якщо ти існуєш, то тебе створив Бог, а раз Він дав тобі свідомість, то, отже, Він і сам свідомий. Руки нездари-творця не зліплять геніального творіння. Він створив тебе і Він уб’є тебе заради Своєї мети. І мета ця незбагненна. Така вже природа речей, що цієї мети людині не пізнати, і хтозна, може, якби ми й пізнали її, то відкинули б. Можливо, твоє життя і смерть — лиш одна нотка у вічному оркестрі, який грає задля Його розваги? І, скажімо, тобі не подобається мелодія, що тоді? Дороті пригадався той огидний, позбавлений священничого сану церковник на Трафальгарській площі. Чи справді він сказав ті слова, чи вони їй просто наснилися? «А тому з демонами та архидемонами і всім воїнством пекельним...» Які дурниці! Навіть той факт, що тобі не подобається мелодія, уже є частиною мелодії.
96