Аптечку. І сигнальний пістолет.
Що це?
Я тобі покажу. Це щоб подати сигнал.
Це те, що ти шукав?
Так.
Звідки ти знав, що воно там є?
Ну, я сподівався, що воно там. А насправді мені пощастило.
Він відкрив футляр і повернув його так, щоб хлопець побачив.
Це зброя.
Ракетниця. Вистрілює ракети в небо, і ті дають багато світла.
Можна подивитися?
Звісно.
Хлопець дістав пістолет з футляра і роздивлявся. А з нього можна в когось вистрелити? запитав він.
Можна.
І це їх уб'є?
Ні. Але може підпалити.
І тому ти його і взяв?
Так.
Бо подавати сигнал нікому, правда?
Нікому.
Я хотів би це побачити.
Тобто вистрелити?
Так.
Можна це зробити.
По-справжньому?
Само собою.
У темряві?
Так. У темряві.
Буде як святкування.
Як свято. Так.
І можемо сьогодні вистрелити?
Чому ні?
А він заряджений?
Ні. Але можемо зарядити.
Хлопець стояв, тримаючи зброю. Навів її на океан. Ого, сказав він.
Чоловік одягнувся, і вони попрямували пляжем з останньою здобиччю. Тату, як думаєш, а куди пішли ті люди?
Ті, що були на кораблі?
Так.
Не знаю.
Гадаєш, вони померли?
Не знаю.
Але шанси не на їхню користь.
Чоловік усміхнувся. Шанси не на їхню користь?
Так? Чи ні?
Так. Імовірно, так.
Думаю, вони померли.
Можливо, так.
Гадаю, це з ними і сталося.
Вони можуть бути живі десь, сказав чоловік. Цілком можливо. Хлопець не відповів. Попрямували далі. Обмотали ступні парусиною й перев'язали її, зробивши такі собі сині поліетиленові пампуті[1], вирізані з брезенту. Тепер, ідучи, вони лишали дивні сліди. Чоловік подумав про хлопця і його тривоги та зрештою сказав: Ти, мабуть, правий. Думаю, вони таки мертві.
Бо якщо вони живі, тоді ми — крадії їхніх речей.
Ми не крадемо їхніх речей.
Знаю.
Гаразд.
Як думаєш, скільки всього тепер живих людей?
У світі?
У світі. Так.
Не знаю. Зупинимося перепочити.
Добре.
Ти мене виснажив.
Гаразд.
Сіли серед своїх клунків.
Тату, скільки ми можемо тут лишатися?
Ти вже питав.
Знаю.
Побачимо.
Тобто не дуже довго.
Напевно.
Хлопець робив дірки в піску, поки не утворилося коло. Чоловік спостерігав за ним. Я не знаю, скільки людей залишилося, сказав він. Не думаю, що дуже багато.
Знаю. Підсмикнув ковдру на плечах і задивився на голий сірий пляж.
Що таке? запитав чоловік.
Нічого.
Ні. Розповідай.
Ну, десь же ще можуть бути живі люди.
Деінде?
Не знаю. Де завгодно.
Тобто не на Землі?
Так.
Не думаю. Вони ніде там не змогли б жити.
Навіть якби вдалося туди дістатися?
Так.
Хлопець відвів очі.
Що? сказав чоловік.
Син похитав головою. Тоді я не знаю, що ми робимо, сказав він.
Чоловік хотів було відповісти. Але передумав. Згодом сказав: Люди є. Вони є, і ми їх знайдемо. Побачиш.
Приготував вечерю, поки хлопець грався у піску. Син зробив лопатку зі сплюснутої консервної банки і за допомогою неї побудував маленьке селище. Накреслив сітку вулиць. Чоловік підійшов, присів навпочіпки й роздивився. Хлопець звів очі. Океан же сюди дістане? запитав він.
Так.
Це добре.
А можеш написати абетку?
Можу.
Ми більше не робимо з тобою уроків.
Знаю.
А можеш щось написати на піску?
Може, напишемо листа хорошим людям? Аби вони, коли будуть тут проходити, дізналися, що ми тут були. Можна написати вище, щоб не змило.
А якщо напис побачать поганці?
Угу.
Не треба було мені цього казати. Ми могли б написати їм листа.
Хлопець похитав головою. Усе гаразд, сказав він.
Чоловік зарядив сигнальний пістолет, і, щойно стемніло, вони пішли пляжем якомога далі від вогню, і він запитав хлопця, чи той хотів би вистрелити.
Стріляй ти, тату. Ти знаєш, як це робити.
Гаразд.
Чоловік звів зброю й націлив її над затокою, а тоді натиснув на курок. Ракета із довгим шипінням дугою злетіла в морок, розірвалася десь біля води в захмареному світлі та зависла там. Гарячі вусики магнію повільно падали в темряву, і хвилі блідого припливу, набігаючи на берег, засліпливо блищали й повагом згасали. Чоловік глянув на звернене вгору обличчя сина.