Маккарті пригадував, що зацікавився письменством, коли професор попросив його перечитати й виправити синтаксис у збірці есеїв XVIII ст., щоб тексти можна було помістити в підручник. Процес захопив Кормака, і він занурився у читання й писання. Значно пізніше на запитання, чому він став письменником, Маккарті завжди цитував відповідь Фланнері О'Коннор: «Бо в мене це добре виходить».
Недовчившись, Маккарті кинув університет, бо хотів займатися літературою. Переїхав до Чикаґо, де влаштувався на роботу автомеханіком. Саме в цей час Кормак писав свій перший роман, поєднуючи заробляння із творчістю: «Я ніколи не мав сумнівів у тому, що можу писати. Мені просто треба було з'ясувати, за які гроші в цей час їсти». 1961 року він одружився з Лі Голлеман, із якою разом вчився в Університеті Теннессі, і 1962-го у пари народився син Каллен. Згодом вони оселилися в халупі без опалення і води в передгір'ї Ґрейт-Смокі-Маунтінс на околицях Ноксвілля.
Молоде подружжя часто сварилося: Кормак дорікав дружині, яка доглядала за малюком і поралася по дому, і вимагав, аби та знайшла постійну роботу, щоб він міг зосередитися на писанні роману. Зрештою Лі втекла від нього у Вайомінґ і подала на розлучення. Коли один із нечисленних інтерв'юерів запитав письменника вже у 1990-х, чи платив він аліменти, той пирхнув: «Із чого? Я не працюю з початку 60-х».
1965 року у видавництві «Random House» вийшов дебютний роман Кормака «Охоронець саду». Як зазначив сам автор, він просто не чув про інших видавців. Талант молодого письменника помітив Альберт Ерскін, довгорічний редактор Вільяма Фолкнера. Ерскін звірявся, що в них з Кормаком склалися батьківсько-синівські стосунки, попри те, що «ми ніколи не могли продати жодної з його книжок».
Того ж року Маккарті на кораблі «Сильванія», що плив до Англії, познайомився з танцівницею і співачкою Анною Деліль, і невдовзі вони одружилися. Жили на принагідні гранти і, як пригадувала дружина, переважно бідували. Наприклад, митися ходили до озера. Деліль описувала таку типову ситуацію: одного разу Кормаку надіслали запрошення виступити в університеті й розповісти про свої книжки. Гонорар — дві тисячі доларів. Та Кормак відмовився, відповівши: «Усе, що я маю сказати, уже є на моїх сторінках». «Тож — завершувала цю історію Анна Деліль, — ми знову ще тиждень їли самі боби». 1969 року вони придбали занедбаний корівник неподалік від Луїсвілла в штаті Теннессі. Маккарті власноруч добудував до нього кам'яну кімнату та димар. За чутками, камін він зробив із цегли, зібраної на руїнах будинку, де провів дитинство американський письменник Джон Ейджі.
Часом письменнику ставало геть сутужно, але якимось дивом усе постійно налагоджувалося. Так у Новому Орлеані Маккарті винаймав найдешевше помешкання за 40 доларів на місяць (звідти його врешті витурили за несплату оренди), й одного ранку не мав грошей, навіть щоб купити зубну пасту. Але того ж дня в поштовій скриньці знайшов безплатний рекламний тюбик. Ще якось Маккарті доїдав останні харчі, не знаючи, на що далі жити. Раптом у двері подзвонили. Кормак гадав, що його прийшли арештовувати за борги, але виявилося, що то кур'єр приніс конверт із чеком на 20 тисяч доларів — подарунком від анонімного покровителя: «Коли справи стають дуже-дуже похмурими, завжди щось стається». Крім незмінної від 1963 року друкарської машинки «Olivetti Lettera 32», Кормак усюди возив із собою у футлярі для лінз багатоватну лампочку, щоб мати змогу комфортно писати та читати. Також довгий час разом із ним мандрувала бібліотека у сім тисяч томів, яку доводилося зберігати в гаражах.
У січні 1976 року він полишив Теннессі та другу дружину та переїхав до Ель-Пасо (Техас), де дописав свій найбільший і найавтобіографічніший роман «Саттрі». Над ним письменник працював понад два десятиліття й завершив лише у 1979-му.
У 1981 році Маккарті отримав стипендію Макартура[3], що тоді становила 236 тисяч доларів. Ця сума пішла на підготовку до написання найвідомішого Кормакового роману «Кривавий меридіан», що його автор закінчить аж у 1985-му. Маккарті підійшов до роботи ґрунтовно: вивчив іспанську, працював в архівах та об'їздив усі місця, згадані у творі. Описаний у романі період (1849–1850) — проміжок між американо-мексиканською війною (1846–1848) і великою міграцією зі Сходу на Захід у середині XIX ст.[4] — письменник вважає «переломним моментом американської історії». Анна Деліль пригадувала, що Маккарті дуже хотів написати «великий американський вестерн». І саме ним, на думку літературознавців, і є «Кривавий меридіан». Професор Єльського університету Гарольд Блум назвав його «остаточним вестерном», найкращою книжкою від часів «В свою останню годину» Фолкнера, а також «автентичним американським апокаліптичним романом»[5].
3
Сол Беллоу, один із тих, хто номінував Маккарті на цю «стипендію геніїв», відзначав його «абсолютно непереборне володіння мовою, його життєдайні й смертоносні речення».
4
Найчастіше цей період називають «Західною експансією», а його початок датують 1803 роком, коли США придбали територію Луїзіани. Інші важливі події цього часу — поява Орегонського шляху, що ним переселенці зі Сходу перетинали Скелясті гори, і Каліфорнійська золота лихоманка 1848–1855 рр.
5
Bloom Н. Introduction // McCarthy С. Blood Meridian, or The Evening Redness in the West — New York Random House, 2001.