Коли Ерскін вийшов на пенсію, Маккарті перейшов у видавництво «Alfred A. Knopf», яке у 1992-му вмовило автора дати перше інтерв'ю «The New York Times Magazine». І це дійсно допомогло. Роман «Коні, коні» (перший том «Трилогії кордону»), надрукований того ж року, приніс авторові Національну книжкову премію і став бестселером. За пів року продали 190 тисяч примірників, хоча до цього заледве розходилися тритисячні тиражі Кормакових романів.
У 1997 році він одружився втретє із Дженніфер Вінклі, і 1999-го у них народився син Джон. Нині Кормак мешкає в переписній місцевості Тесукі (Нью-Мексико), але найбільше часу проводить у своїй письменницькій резиденції неподалік Інституту Санта-Фе. За концентрацією інтелектуалів Кормак порівнює цю наукову установу з єлизаветинською Англією та Афінами часів Перикла. В Інституті Маккарті часто на добровільних засадах займається коректурою наукових статей і книжок. Автори засвідчують, що письменник усюди нещадно прибирає ненависні йому крапки з комою.
У своїх текстах Маккарті теж обмежується мінімумом розділових знаків: «Я вірю в абзаци, великі літери та принагідні коми, і все». Пряму мову він оформлює без лапок і тире, кажучи, що вперше побачив, що так можна робити, в романі Маккінлея Кантора «Андерсонвілль» (1955). Кормак рідко говорить про свої літературні уподобання, але загалом відомо, що його найулюбленіші романи — «Мобі Дік», «Улісс», «Брати Карамазови» та «Шум і лють». Ще він, наприклад, вважає «Страх і відразу в Лас-Вегасі» Гантера С. Томпсона сучасною класикою й не любить Генрі Джеймса і Марселя Пруста («Я їх не розумію. Для мене це не література»).
Літературознавці виокремлюють у його творчості два основні періоди: «аппалачівський» (від «Доглядача саду» до «Саттрі») і «південно-західний» (від «Кривавого меридіану» до «Старим тут не місце»). Є згадки й про написаний, але не виданий роман «Пасажир», який називають «ново-орлеанським». Уперше Кормак згадав цей текст 2009 року, а 2015-го навіть влаштував презентацію в Інституті Санта-Фе.
За десятий роман «Дорога», виданий у 2006-му, Кормак нагороджений Пулітцерівською премією. «Дорога» випадає із вище запропонованої періодизації, адже в ньому, на думку Веслі Морґана[6], відбувається символічне повернення в дитинство. Дослідник, що зауважив окремі географічні об'єкти (греблю, водоспад, гори, батьківський будинок), також має змогу детально простежити маршрут головних персонажів: читачі приєднуються до їхньої подорожі десь у Міддлсборо (Кентукі), далі йдуть територією Східного Теннессі й Північної Кароліни й дістаються до узбережжя в Південній Кароліні[7].
В інтерв'ю Опрі Вінфрі[8] Кормак Маккарті пригадував, що ідея роману виникла в нього десь у 2003 році, коли він разом із сином Джоном був в Ель-Пасо. Вони зупинилися в старому готелі, і о другій-третій ночі, коли Джон спав, Маккарті визирнув у вікно на незворушне місто, звідки зрідка долинали «самотні звуки» потяга. Він уявив це місто за 50-100 років: багаття на пагорбах, усе перетворилося на руїну — і захвилювався за сина. Саме тоді й почав записувати думки про «чоловіка і хлопчика, які вижили». Зрозуміло, що роман, присвячений сину Джону Френсісу (названому на честь діда по батьківській лінії), одразу передбачає автобіографічний контекст. Письменник визнавав, що багато в чому цей твір є його реакцією на пізнє батьківство, і в книгу навіть дослівно потрапили деякі їхні розмови із сином.
Крім цього, «Дорога» — ще й данина письменницькому захопленню кіномистецтвом. Маккарті від самого початку літературної кар'єри прагнув написати успішний сценарій. Уперше із цим йому пощастило у 1976 році: його текст став основою для епізоду «Син садівника» в телеантології «Бачення». Відтоді Кормак безрезультатно працював у цьому жанрі аж до початку 2000-х. Так, «Старим тут не місце» довгий час існував у формі сценарію, однак його ніхто не квапився переносити на екран, аж поки автор не переробив текст на роман, і лише тоді ним зацікавилися брати Коени. В архіві Маккарті зберігаються ще два готові сценарії: «Міста округи» (третій том «Трилогії кордону») та «Кити й люди». А 2013 року він створив «Радника» як готовий для кіноадаптації текст, чим і скористався Рідлі Скотт.
6
Morgan W. The Route and Roots of «The Road» // Cormac McCarthy Conference, Knoxville, TN, 26th April, 2007. Доступ: trace.tennessee.edu/utk_mccarthy/FullSchedule/Conference/7
7
Що не заважає іншим дослідникам висувати власні гіпотези: так Лаура Ґодфрі вважає, що вони рухаються через гори Аппалачі до Мексиканської затоки (Godfrey L. «The World He'd Lost»: Geography and «Green» Memory in Cormac McCarthy's «The Road» // Critique: Studies in Contemporary Fiction, Vol. 52, № 2, 2011).
8
Майкл Крюз у приватній бесіді жартома запитав Кормака Маккарті, що було почесніше: дістати Пулітцера чи взяти участь у Книжковому клубі Опри. Письменник відповів, що йому байдуже і те, і те, але Опра заплатила краще (Crews М. L. Books are Made Out of Books: A Guide to Cormac McCarthy's Literary Influences. — Austin: University of Texas Press, Austin, 2017).