Формально «Дорога» — теж майже готовий кіносценарій, який можна порівняти зі своєрідним роуд-муві, де замість машини («car») — продуктовий візок («cart»)[9]. Аллен Джозефс[10] зазначав, що буквально всі фрагментарні та крутійські твори Маккарті — романи дороги чи стежки, що ними мандрують герої, а художні образи в цих текстах завжди надзвичайно контрастні та кінематографічні.
Маккарті переконаний, що підсвідоме старіше за мову, тож образи більші за слова. Саме тому він ніколи не знає, чим закінчиться роман, не креслить схем і не складає плану сюжету. Письменник наводив як приклад Фолкнера, що почав писати «Шум і лють», коли уявив дівчинку на дереві, що крізь просвіт у листі спостерігає за похованням своєї бабусі, тоді як інша дитина роздивляється свої забруднені під час гри штанці.
У чернетках до роману автор згадав декілька літературних орієнтирів, які визначили його «Дорогу»: «Дзен і мистецтво догляду мотоцикла» Роберта Пірсіґа, «Чекаючи на Ґодо» Семюела Бекета і «Коханку Вітґенштайна» Девіда Марксона. Від Пірсіґа в «Дорозі» — загальна канва подорожі батька із сином до океану. Вплив Бекета зауважили ледь не всі рецензенти: це і скупий пейзаж, і мінімалізм, притаманний пізній прозі Маккарті, зокрема короткі речення й абзаци[11]. А від «Коханки Вітґенштайна» Марксона, історії останньої жінки на Землі, у «Дорогу» потрапило найголовніше — фабульні обставини.
Постапокаліптичний роман, як доводить Клер Кертіс[12], завжди дидактичний, зосереджений на ідеї та можливості «почати заново». Його типовий сюжет має приблизно такий вигляд: групка сміливців, що вижили, бореться з хаосом, що настав після «кінця». Герої вчаться розрізняти друзів і ворогів, а згодом об'єднуються і зрештою перемагають найсильнішого супротивника, щоб знову відродитися в уже новому суспільстві. Спрощено в таких текстах показано рух від природного стану до громадянського суспільства, що базується на суспільному договорі.
Безперечно, Маккарті обирає незвичний для себе жанр постапокаліптичного роману-дистопії ще й тому, що в Америці після трагедії 9/11 посилилися есхатологічні настрої. Втім, письменник по-своєму видозмінює жанрові умовності й опрацьовує власні теми. Так, він не зазначає в тексті, що саме стало причиною «кінця світу» в «Дорозі». Однак в інтерв'ю журналу «Rolling Stone» (2007) є згадка про те, що він розмовляв із палеобіологом Дуґласом Ервіном про крейдове вимирання, спричинене падінням метеорита близько 66 млн років тому. Пізніше науковець упізнав описану ним картину в романі «Дорога», хоч і зазначив, що, зважаючи на художню мету, письменник поступився деякими деталями. Наприклад, після подібної катастрофи небо було б не сірим, а блакитним, а папороть активно буяла б по всій планеті. Однак, зважаючи на ці «неточності», можна, як стверджує Джон Сепік[13], зробити висновок, що зображений у романі світ пережив вибухи декількох атомних бомб, і батько із сином мають виживати в умовах «ядерної зими». Дослідник навіть вбачає в перших рядках «Дороги», коли герой прокидається темної прохолодної ночі в лісі («dark and the cold of the night»), натяк на одну з перших книжок про подібні кліматичні умови — «Холод і темряву» («The Cold and the Dark», 1984) Пола Ерліха, Карла Саґана, Дональда Кеннеді та Волтера Орра Робертса. Крім цього, атомна бомба, імовірно, вибухає й наприкінці роману «Перехрестя» (другий том «Трилогії кордону»).
Однак Маккарті цікавлять не причини апокаліпсису, а самі люди. Він переконаний, що ми радше себе знищимо, ніж дочекаємося якогось доленосного метеорита. Девід Кашнер[14] слушно зауважує, що перші ознаки того, як наш світ помиратиме, автор описав у романі «Старим тут не місце». Сивий шериф каже: «Це почнеться тоді, коли ми крізь пальці дивитимемося на погані манери. Коли не чутимемо „сер і мем“ кінець буде уже майже видно».
На позір проста історія, розказана у романі, ще від часу виходу книжки спокушала критиків і рецензентів відчитувати в ній усе, що заманеться, не стримуючи власної фантазії й обмежуючись тільки читацьким досвідом. Умовність фабули і катастрофи, безіменність персонажів[15] і географічних назв (у романі загалом лише вісім власних назв) — усе сприяє абстрактності оповіді, посиленню формальних аспектів і ніби запрошує до необмеженого тлумачення. «Дорога» — найпостмодерніший роман письменника, бо надається до нескінченного пошуку нових інтерпретацій, майже всі з яких є надінтерпретаціями. А от письменницька версія описуваних подій доволі проста: це подорож батька й сина як нагадування про те, що слід піклуватися про речі й людей та виявляти більше вдячності. Кормак Маккарті, ніби передчуваючи те, як можуть бути сприйняті його романи, колись сказав: «Жахливо, але факт: книжки зроблено з книжок […] і життя роману залежить від уже написаних романів». Свідомо чи ні — і, згідно з його переконаннями, радше ні — він помістив у текст безліч «темних», неоднозначних речень, пов'язаних з образами та словами, які часто заводять у глухий кут навіть давніх шанувальників його таланту.
9
Дослідники наголошують на тому, що це водночас символ і консюмеризму, і безпритульності, до того ж «трансцендентальної безпритульності» (Дьйордь Лукач), притаманної багатьом персонажам Кормака Маккарті. Крім того, метафорою «сліпого консюмеризму» в постмодерністській літературі вважають канібалізм. Саме пожирання інших людей у романі стає червоною лінією, що відокремлює поганців від хороших персонажів (Dominy J. Cannibalism, Consumerism, and Profanation: Cormac McCarthy's «The Road» and the End of Capitalism // The Cormac McCarthy Journal, Vol. 13, № 1, 2015).
10
Josephs A. What's at the End of «The Road»? // South Atlantic Review, Vol. 74, № 3, Summer 2009.
11
У критиці «Дорогу» часто порівнюють із Бекетовим «Ендшпілем». Найточніше атмосферу роману визначила Джонна Семейкс: «Семюел Бекет, позбавлений гумору» (Semeiks J. Reviews. Rev. of «The Road» by Cormac McCarthy // Confrontation 98/99, Spring/Summer 2007).
12
Curtis С. Postapocalyptic Fiction and the Social Contract: «Well Not Go Home Again». — Lanham: Lexington Books, 2010.
13
Sepich J. Regarding «The Road» by Cormac McCarthy. Доступ: www.johnsepich.com/documents/Regarding_The_Road_by_Cormac_McCarthy_12-17-2020.pdf
15
У романі Маккарті «Зовнішня темрява» один із персонажів каже: «Подейкують, що в пеклі в людей немає імен. Але ж їх якось треба було покликати, щоб туди відправити».