Що таке рай, чи, як Ви кажете, райські кущі? Судячи з Біблії, — певна сфера, де панує вічний достаток і немає ніякісінької потреби в творчій праці. Але чи так це чудово?
Крім того, що неробство для людини протиприродне, воно для неї в найвищій мірі згубне. Праця, якщо її не перетворюють у засіб насильства, — не тяжка повинність, а життєва потреба. Людині вона потрібна так само, як їжа, вода й повітря. Потрібна тому, що ми створені і хочемо лишатися людьми; а головна відмінна особливість людини, яка вирізняє її із суспільства інших тварин, — розум, який без праці не може не тільки розвиватись, але й існувати.
Будь-яка нормальна праця є пізнання (тут і далі виділено мною, — О. І.), діяльний пошук чогось, у чому людина відчуває потребу. Коли немає прагнення до діяльного пошуку, то не потрібні і якісь розумові зусилля, а тому не потрібна й людина з її здатністю мислити.
Праця породила, розвиває і вдосконалює розум, натомість розум, у свою чергу, породжує працю, і це не забаганка його, а необхідність, зумовлена не так бажаннями даного суб'єкта, як інстинктом самозбереження мозку, який закладено в нього природою для збереження мислячої істоти. Якби розум не був зайнятий ніяким доцільним пошуком, він був би зайвим і, нема сумніву, загинув, оскільки природа зберігає тільки доцільне, конче потрібне для підтримки загальної гармонії світобудови.
Та поговорімо ще про райські кущі. Що вони нам обіцяють?
Виявляється, тільки роль ситого нероби.
Виходить, людину за всю її праведність обіцяють поставити на шлях деградації, тобто повернути до того періоду, коли вона була женцем, а не сівачем. Це повернення до дикості, а якщо дивитися далі, то й повернення до тваринного способу життя.
Грубо кажучи, рай, якщо уявити, що він усе-таки існує, і розглядати його з позицій матеріаліста, — це ті «прекрасні» кущі, під покровом яких людину наміряються перетворити в скотину.
Наскільки я розумію, іншої втіхи християнство, та й взагалі всяка релігія, нікому не обіцяють. То навіщо ж їх насаджувати? Щоб услід за місіонерами йшли солдати та різні колоністи, віднімаючи в остров'ян останнє?
Це все, що я хотів довести Вам про цей предмет.
На все Вам добре й прошу вибачити мені за поганий почерк — знову болять пальці.
Амбоїна, Бату-Гадья.
15. 1.1874 р.
Ваш Маклай».
Важко стверджувати з цілковитою певністю, та, мабуть, саме цей лист і став для Кетрін Шеффер тим поштовхом, який невдовзі спонукав досі фанатично віддану церкві дівчину вже на останньому курсі покинути колоніальний Лютеранський інститут божої матері і поїхати в Гаагу, щоб вступити до університету на природничий факультет. В усякому разі, як ми побачимо далі, вплив Маклая на разючу зміну в її поглядах і настрої незаперечні.
Закінчивши 1880 року університет, Кетрін Шеффер повертається на Яву, де стає одним з провідних наукових співробітників Бюйтензорзького ботанічного саду. Та, як і Маклай, науковою роботою не обмежується. В Бюйтензорзі вона, залучаючи місцевих робітників ботанічного саду, створює гурток, у якому навчає молодих яванців не тільки грамоти і початкових знань ботаніки, а й намагається прищепити їм думку, що рано чи пізно і цей сад, і всі природні багатства Ост-Індії належатимуть їм, тому вони повинні вчитися, щоб у майбутньому замінити європейців і в науці, і на всіх посадах державного управління.
На той час це була, звісно, крамола, явна пропаганда антиколоніалізму. 1879 року за такі виступи серед місцевого населення колоніальний суд засудив голландського чиновника Ніколауса де Сайтхоффа до двадцяти років каторжних робіт, і Кетрін Шеффер про це напевне добре знала. Але молоду жінку каторга, очевидно, не лякає.
1882 року, діставши солідний спадок якоїсь бездітної родички, вона на власні кошти організувала випуск газети, яку, наслідуючи полум'яного французького революціонера і публіциста Марата, назвала «Друг малайця»[55] і одразу ж повела атаку проти колоніалізму, безперечно взявши на озброєння ідеї Маклая. Думки, які вчений неодноразово висловлював в Ост-Індії, а потім в Австралії, чітко прозвучали в першому ж номері «Друга малайця». Передова стаття «Відплата неминуча» багато в чому нагадує навіть публіцистичний стиль Маклая. Вона ніби написана під його диктовку: