Пригадую останню нашу зустріч. Він запросив нас до себе в готель. Сиділи на повитому квітами балконі, пили каву з коньяком. Ми встигли заприязнитись, і розлучатися було сумно. Якобус намагавсь усміхатися. Було незвично бачити його притихлим. Досі мені здавалося, що він людина, яка не може мовчати ні хвилини.
Нараз його матово-темні очі зблиснули. Сказав дуже жваво й ніби здивовано:
— Хай йому чорт, я думав, час має тільки один вимір, а виходить, є ще два. Вам не здається?
— Три виміри часу? — Я засміявся. — Можливо.
— Так, я тільки тепер це зрозумів. Крім власного часу, с часова швидкість і об'ємність. А прожив я нібито сто років або й більше. Так, набагато більше. Адже я прийшов у цей світ із кам'яного віку. Папуас-учитель! Майже фантазія. — Поставив на долоню чашечку з кавою, загадково усміхаючись, і втупився в неї, ніби пильно роздивлявся. Заговорив несподівано розважливо, усміхаючись чи то іронічно, чи то щоб приховати внутрішній біль: — Кава, коньяк, оцей балкон, журнальний столик, шезлонги… Фантазія! Для мене. Ви з цим народилися, всі атрибути цивілізації у вашому розумінні щось таке, що визначає життєву норму. — Помовчав, відпив кави, знов усміхнувся. — Взагалі цивілізація — це, мабуть, добре. Звичайно, добре. Неминуча і, сказати б, природна еволюція людства. Від цього нікуди не дінешся, і до цього зрештою ми всі прагнемо. Але знаєте, я часто шкодую, що не лишився колишнім Тельгумом. Тоді для мене не існувало б ніяких проблем. На будь-яке запитання у моїх одноплемінників є відповідь добрих і злих духів. Тепер я все повинен вирішувати сам. Цивілізація навчила мене логіки аналізу, і це, даруйте за нелогічність, найгірше, що вона могла мені дати. — Підвівся, пройшовся по балкону, знову сів. Якось зразу обм'як. — Вчора ви сказали, що я дуже веселий і навіть справляю враження безтурботного. Можливо, але якщо зазирнути в мою душу, веселого там не так уже й багато… — Налив чарку коньяку, маленькими ковтками повільно випив. Скривився від лимона. — Кажуть, коньяк придумали французи. — Засміявся. — Країна великої цивілізації! Я був у Парижі два тижні. Єлісейські Поля, набережна Сени, Лувр… Неповторно! З Гааги ми їздили під час канікул відпочивати в Італію і Францію. Туристи-анархісти. Так, цивілізація, чудовий замок на фундаменті з людських черепів… Я боюсь лишатися на самоті, весь час про щось думаю. Це нестерпно, одкровення за одкровенням. До нестями. Можливо, мої роздуми видадуться вам наївними, але и в усьому керуюсь тільки фактами. Аналізуючи своє життя, я дійшов висновку, що світом, у якому я жив і живу, рухає жорстокість. Відтоді, як я себе пам'ятаю, і до сьогоднішнього дня я йшов через джунглі жорстокості. В кам'яному віці і тут, у світі цивілізації. Скрізь була кров, скрізь насильство. Невже все так і буде? Ми ж люди. У кожного з нас є серце, мозок, ми вміємо відчувати, вміємо думати. Я став учителем, щоб говорити про те своїм учням.
Хочу написати про це книгу, але я розумію, що нічого не перероблю. Авжеж, нічого… Усвідомлювати себе людиною і жити не думаючи — принизливо, а думати, осягати все, що тебе оточує, — страшно. Навіть найвище досягнення розуму перетворюється в потенціальну силу жорстокості. Хіба не так сталося з відкриттям ядерної енергії? Знаєте, я дуже люблю книги Хемінгуея, але найдорожчий мені Сент-Екзюпері. Я читав «Планету людей» і відчував, що от-от заридаю… Даруйте, мабуть, я наговорив вам багато дурниць, але хочу, щоб ви знали про мене все. Якщо ви напишете тільки про моє життя, це буде не зовсім правильно. Всі події дають якісь наслідки. Ще, якщо не заперечуєте, одне прохання. Розумію, на вашому шляху я перший папуас, але, будь ласка, не робіть мене екзотичним. Знаєте… — Знизує плечима, сором'язливо усміхається. — Як вам краще сказати, я ж поки що не типовий папуас.
Мені хотілося побути самому. Я пішов за місто, піднявся на вершину колись грізного вулкана. Тепер це лише величезна мовчазна гора. Вирва кратера, яка не раз вивергала вогонь, гарячий вулканічний попіл і смертоносний сірчаний газ, давно обміліла. На застиглій у кальдері[60] лаві утворився шар родючого грунту. Квітнуть дикі жовті троянди, з дитинства знайома куряча сліпота і такі несподівані тут північні буяхи. Довкола кальдери — кущики альпійського едельвейса. Сріблясто-сірі, з оксамитовими м'якими листочками, в яких до полудня зберігається нічна прохолода, вони оторочили краї вирви, мов бордюр, посаджений рукою людини.