Давньогрецький філософ Платон зауважував, що найкращі в світі філософи — хлопчаки, у яких тільки-но пробивається борода. Звичайно, до бороди десятирічному Маклаєві було ще далеко, але в ньому вже прозирала людина з певним складом розуму, маленький аналітик, здатний дивитися на власні страждання начебто збоку. Для нього вони ніби об'єкт для спостережень, який дає змогу відчути й осмислити вдачу насильника. Однак, лишаючись ніби стороннім, він не забуває про інших, бо в противному разі буде «не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості».
І все-таки важко повірити, щоб хлопчик, дуже чутливий і вразливий, лишався розсудливо спокійним. Не може юна людська душа підкорятися тільки волі розуму. І, читаючи уривчасті записи з його ранніх щоденників, потім починаєш розуміти, як насправді тяжко переживав він свої незгоди.
«Лорд Байрон, кульгавий каліка, щоб довести свою перевагу над багатьма некаліками й змусити довколишніх поважати себе, став найкращим плавцем Англії і прекрасним вершником; він також блискуче фехтував і стріляв без промаху з пістоля на бігу.
Названі чотири спорти і найбільше успіх в них у його становищі здавалися недосяжними, але, як бачимо, дух чудесно переміг плоть. З деякими припущеннями з цього можна зробити висновок: людину, яка палко бажає досягти поставленої мети, пориває більше сила духу, аніж обтяжує немічна плоть. Отже, неодмінно потрібна мета, що збуджує силу духу. Інші ж міркування, хай навіть авторитетів, незаперечним присудом бути не можуть…
Хоч би як щиро бажав чоловік, такий, як Байрон, служити суспільству, воно або лишатиметься глухе до нього, або вбачатиме в ньому нікчемного суб'єкта, з якого принизливо потішається доти, аж поки він, зазнавши гіркоти зневаги, доб'ється передовсім шанобливої до себе зацікавленості, а потім покаже, що гідний дружби й співчуття…»
І знову про себе начебто жодного слова. Але думки про Байрона знову ж таки не випадкові. Так само, як і Байрон, хлопчик страждає від незаслуженої кривди і, розмірковуючи над долею великого англійського поета, шукає в ній приклад для наслідування. Ні, не змирився він із своїм становищем і зовсім не зрікається він себе. Не по-дитячому мудрий, і все-таки звичайний хлопчик, він нудьгує за дружбою, мріє про співчуття. І водночас усвідомлює, що в цьому суворому світі і дружбу, і співчуття просто так йому ніхто не подарує. Насамперед треба знайти своє місце в житті, довести, що ти не гірший за інших і так само, як усі, маєш право на повагу.
Знайти місце в житті для юного Маклая уже в десять років означало стати натуралістом, ученим. Та всі шляхи в науку, як йому здавалося, для нього закриті.
Хоча читати й писати Коля навчився ще в чотири роки й до семи років устиг прочитати багато книжок, непогано знав латину, французьку й німецьку мови, а також чудово малював і грав на фортепіано, його не прийняли навіть у перший клас початкової школи — він був дуже кволий і вельми недорікуватий. Директор школи заявив, що, відповідаючи на уроках, він забиратиме надто багато часу у викладачів і дратуватиме учнів.[35]
Незвичайна обдарованість хлопчика і запевнення лікарів, що з часом його здоров'я і мова виправляться, нікого з чинів, що відали народною освітою, не переконували. Усі люб'язно радили Миколі Іллічу віддати сина в спеціальну школу… слаборозвинених дітей. Була в Петербурзі така школа, куди приймали недоумкуватих дворянських нащадків.
Легко собі уявити, як було батькові чути такі поради. Дитину, знанням якої в семирічному віці могли позаздрити деякі гімназисти, прирівнювали до недоумків!
Зрештою Миклухи, хоч і терпіли постійно нестатки, змушені були найняти домашніх учителів. Але й тут Колю чекало гірке розчарування. Учителі словесності й математики були людьми бездушно жорстокими. За найменшу провину, а нерідко й без будь-якої провини, вони нещадно лупцювали хлопця, забороняючи йому не тільки скаржитися батькам, а й плакати. Інакше і той і той погрожували припинити навчання.
— Не забувай, негіднику, — люто шипів словесник, — замість відведених на відповідь десяти хвилин я змушений слухати твоє мимрення годину! Хто ще спокуситься морочитись з таким недорікою, господи прости?!
Коля дуже боявся лишитися без викладачів і мовчки все терпів. Як поводилися з ним учителі, батьки довідалися лише через рік. Якось словесник так скрутив Колі вухо, що він не витримав, скрикнув, і на його крик у дитячу кімнату прибігла мама.
35
Лідія Тинянова пише у своїй книжці «Друг із далини», що Микола Ілліч Миклуха не віддав старших синів у початкову школу, пояснюючи: «Устигнуть ще казенщини сьорбнути, хай дома повчаться». Але, як тепер з'ясувалося, було не зовсім так. Сергій і Володя у початковій школі навчалися і успішно її закінчили, а Колю тільки в одинадцять років, коли помер батько, насилу вдалося влаштувати на один рік у напівприватну петербурзьку школу при лютеранській церкві св. Анни, де викладання провадилася німецькою мовою.