В останніх числах березня його випровадили…
Новоявлений Миклухо-Маклай ні в кого не викликав ніякої підозри. Благополучно залишивши Санкт-Петербург, він без пригод дістався до Кишинева, потім до Бухареста, а звідти прибув у Гейдельберг, де на нього з нетерпінням чекав Миклашевський.
Проґавивши здобич, Валуєв, певна річ, розлютився. Катерину Семенівну тягали в поліцію, допитували, залякували, та де подівся син, вона не призналася.
Про успішну втечу Миколи Миклухи за кордон і його нове прізвище Валуєв довідався лише після того, коли поліція почала перехоплювати адресовані Миклухам листи з Гейдельберга, які Микола підписував на новий штиб: «Миклухо-Мякляй»[41]. Та Гейдельберг — далеко.
Хоч би як прагнула людина виховати в собі цілісний характер і назавжди зберегти вірність колись обраній стежині, вона не може оминути особистий життєвий досвід, уникнути його перебудовного впливу на свій спосіб мислення і свої вчинки.
Зазнавши долі гнаного і змушений у неповні вісімнадцять літ тікати в чужі краї, Маклай тепер мріє тільки про боротьбу за волю. Під три чорти природодослідництво!
Ні, облишити думку про науку він не збирався. Змужнілий юнак був не такий наївний, щоб із своєю недорікуватістю уявити себе майбутнім революційним вождем, трибуном, і в той же час не настільки позбавлений честолюбства, щоб погодитися на скромну роль рядового бійця.
Він добре розумів, як багато дано йому від природи, а тому й покладено на нього немало. Тільки через науку, з її допомогою він міг уповні стати корисним людям і, служачи їм, виконати свій обов'язок. Але не з допомогою натуралістики. Філософія, право, політична економія — ось що йому зараз конче потрібно, щоб народжувати ідеї, здатні піднімати поневолених на барикади.
Цим і пояснюється, чому після навчання на відділенні природничих наук фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету та Медико-хірургічній академії наш утікач облишив у Гейдельберзі зоологію й медицину.
Великий науковий центр Європи, старовинний університет якого славився на весь світ, Гейдельберг на той час був також містом, куди сходилися недавні польські повстанці. І Микола, керований улюбленим старшим другом Миклашевським, охоче включається в громадську роботу серед польської еміграції, вивчає польську історію, культуру й мову. Адже по матері він сам на чверть поляк, а про Польщу досі знав дуже мало. Соромно. До того ж з гордою Річчю Посполитого і її боротьбою за незалежність і свободу він ладен пов'язати все своє життя.
Миклашевський переконав його, що всі шляхи тепер в Росію йому відрізані. Навіть якщо його юнацьке баламутство й забудеться й ніхто його більше не переслідуватиме, то, повернувшись у Петербург, він опиниться там у становищі людини чужої й безправної, бо, втікши з Росії з фальшивим паспортом і помінявши справжнє прізвище російського дворянина Миколи Миклухи на псевдонім «уродженого в Калузькій губернії іноземнопідданого» Миклухо-Маклая, він таким чином позбавив себе не тільки звання російського дворянина, а й російського підданого[42]. Доводити ж за таких обставин, що ти все-таки Микола Миклуха, означало самому себе поставити під кримінальну статтю. Фальшивий паспорт — не безневинна річ.
На думку Миклашевського, Миколі лишалося одне з двох: або приєднатися до польських вигнанців і, користуючись європейським співчуттям до визвольного польського руху, одержати документи поляка в еміграції, або клопотати про підданство Пруссії, бо, не маючи ні батьківщини, ні хоча б якогось громадянства, не можна сподіватися на успіх ні в науці, ні в політичній боротьбі. Люди без роду й племені нікому не потрібні, їм просто не довіряють.
Очевидно, погоджуючись з порадою наставника, Миколі найдоцільніше було б назватися тут, у Гейдельберзі, німцем. Шанований рід фон Беккерів, з якого вийшов батько його матері, у Франкфурті-на-Майні все ще існував, і хтось із цього роду напевно признав би онука Фрідріха фон Беккера. У такому разі прусське підданство він дістав би без будь-яких ускладнені, і навіть повернув би собі дідівський титул німецького барона.
Та як же Миклашевськнй, усі нові польські друзі? Що скаже він їм на своє виправдання, як, узявши підданство, дивитиметься їм в очі? Ні, він потрібен цим полякам і, якщо третього не дано, піде з ними до кінця.
Так, поляки борються з Росією, але не проти Росії, — за свою волю. Виходить, не проти рідної країни піднімає він зброю; ворогом його був і лишається тільки російський деспотизм, однаково ненависний і полякам, що втратили незалежність своєї батьківщини, і росіянам, що стогнуть у його ярмі. І хто знає, чи не відлупиться заклик поляків до волі через революцію в усій Російській імперії…
41
Деякі свої перші листи з Гейдельберга Микола, мабуть, ще не звикнувши до нового прізвища, за звичкою підписував: «Ваш М. Миклуха».
42
Коли на сімейній раді Миклух у березні 1864 року було вирішено, що Микола має тікати за кордон, Олексій Костянтинович Толстой роздобув йому чистий бланк паспорта, підписаний калузьким губернатором Арцимовичем. У цьому паспорті можна було назвати його власника ким завгодно. Наприклад, калузьким міщанином, або купецьким сином, чи якимось різночинцем, що вийшов з дворянського стану. Тоді, маючи російський паспорт, Микола в будь-якому разі зберігав би за собою російське підданство. Та оскільки Миклухам здавалося, що для надійності псевдонім повинен звучати «по-закордонному», вони, не відаючи, чим це може обернутися потім, зупинилися на «уродженому в калузькій губернії іноземнопідданому». Тому, до речі, навіть у жовтні 1870 року, коли Миколі Миколайовичу давно все простили й він вирушав у свої перші мандри на «Витязе», йому знову довелося покинути Росію без російського паспорта. «У мене, — писав він, повертаючися з мандрів через двадцять років, — замість паспорта «відкритий аркуш», виданий мені Міністерством закордонних справ…» Щоб одержати нормальний паспорт, спочатку він повинен був через сенат узаконити своє нове прізвище, але для цього всі Миклухи мали стати Миклухо-Маклаями й таким чином підтвердити, що Микола Миколайович їхній кровний родич і тому е. російським дворянином. Таку складну процедуру їм пощастило здійснити лише в 1883 році.
В усіх статтях і нарисах про Миклухо-Маклая, видрукуваних у Росії за життя вченого й аж до Жовтневої революції, про все це, одначе, не говорилося жодного слова, оскільки це означало б, що російські власті потурали особі, яка тривалий час проживала за фіктивним документом, що згідно з законом каралося каторгою. Царська цензура, певна річ, пропустити такі подробиці не могла. Очевидно, тому й пізніше біографи вченого, які не мали ніяких матеріалів про втечу молодого Маклая до Німеччини, пояснювали те, що він чомусь п’ять років не бував у Росії, не побоюванням арешту й каторги, а постійним браком грошей на канікулярні поїздки до Петербурга. Матеріальні труднощі справді в студентські роки завжди дошкуляли йому. Він писав матері 28 червня 1864 року:
«Ви пишете мені, щоб я економив гроші. А що я не тринькаю їх, напишу Вам свої витрати за минулий місяць. У травні я витратив на квартиру, харчування, молоко, черевики… і всякий дріб'язок 33 флорини, тобто близько 19 крб. сріблом, але не забудьте, що сюди я враховую й книжки, на які я витратив 8 флоринів (близько 4 крб.), і черевики (6 флоринів — близько 3 крб.), так що на квартиру й моє утримання н витратив 12 крб. Це не так багато. Я міг би, звичайно, ще менше тратити. На одежу я нічого не потратив, добре, що Ви були такі ласкам! й дали мені досить чорних ниток, але з трьох голок я одну загубив…»
Потім через якийсь час пише знову:
«Мій чорний сюртук геть розлазиться; нитки міцніші за сукно, і коли зашиваєш якусь дірку, вона від цього розлазиться. Треба буде намовити собі нову пару, — це коштуватиме близько 70 флоринів (близько 40 крб.). Хоча побачимо, я сам ще не знаю скільки. Потім… братиму уроки англійської (усе збирався й досі не зібрався) — це обходитиметься 1 флорин за урок (60 коп.) — можна терпіти! А ще заплатити за лекції, досить багато. І все плати, плати!..»
Ясно, що юнакові жилося не солодко. На брак грошей він скаржився майже в усіх своїх листах з Німеччини. І все-таки не це було причиною того, що він не міг бувати дома на канікулах. Щоб хоч раз на рік побачитися з сином, така віддана й діловита мати, як Катерина Семенівна, грошей на його приїзд у Петербург якось би знайшла. Та й не так багато на це було треба, принаймні значно дешевше, ніж провести канікули в Європі.
Загроза арешту — ось що зупиняло Маклая. «Я тільки в тому разі приїду до Петербурга, — писав він, — якщо буду певен, що мене через місяць, місяців півтора знову випустять з нього». А такої певності у нього, на жаль, не було всі п'ять студентських років.