Та ось минув рік, Маклай успішно склав екзамени одразу за два факультети: філософський і юридичний — і раптом… з Гейдельбергом пориває. Ми бачимо його вже в Лейпцігу на медичному факультеті. А ще через рік — в Ієні, де він вивчає порівняльну анатомію і зоологію.
Які були пристрасті, і ось усе згасло. Що ж сталося? Чому Маклай, який писав матері, що в Гейдельберзі він розпочав навчання й тут хоче його завершити, раптом змінює університет? А як же недавні польські друзі, де Миклашевський?
Сам Валентин Валентинович Миклашевський у своїх пізніших спогадах нічого не пояснює. Торкаючись цього періоду Маклаєвого життя, він говорить лише про те, що в 1865 році він вийшов з усіх польських організацій і політикою більше не займався. Що призвело до цього, ми можемо тільки здогадуватись. Певно, Маклай, розібравшись у політичних концепціях польських емігрантів, зрозумів, що з ними йому не по дорозі. Настроєний істинно революційно, він мріяв про справжню соціальну революцію інтернаціонального характеру. А польська еміграція, яка зробила Гейдельберг своїм політичним центром, прикриваючись революційними фразами, обстоювала, по суті, лише відділення Польщі від Росії без будь-яких подальших перетворень. Причому польські ватажки в Гейдельберзі відкрито виступали за збереження в майбутній незалежній Польщі кріпацтва, тобто вони прагнули свободи тільки для себе, а польському народові свідомо готували рабство. Зрозуміло, що Маклай із його світосприйманням лишатися і лавах таких «революціонерів» не міг. І не бажав, очевидно, більше з ними спілкуватися, тому й подався у Лейпціг, хоча медичний факультет був і в Гейдельберзі.
Тут, у Лейпцігу, у нього нікого нема. Маклай самотній і так захоплений навчанням, що за один рік встигає про йти повний курс медичного факультету. І зразу ж пер їздить в Ієну, де починає опановувати порівняльну анатомію і зоологію.
Про те, як він там жив, хотів докладно довідатися його французький біограф Габріель Моно. З цією метою він після смерті Маклая звернувся з листами до його колишніх ієнських друзів та знайомих. І ось що відповів Моно один них — швейцарський професор Герман Фоль, з яким Миклухо-Маклай мандрував на Канарські острови:
«Ви помиляєтеся, вважаючи мене щиросердим приятелем пана Миклухо-Маклая. Мені це, безперечно, приємно чути, проте істина вимагає признатися, що до щиросердих стосунків між нами було далеко. Наскільки я можу судині, в Ієні у нього був тільки один друг — молодий російський князь Олександр, Мещерський, що, незважаючи на і ній княжий титул, страшенно бідував, та ще, може, Лев Мечников, з яким вони стрічалися рідко, але дуже сердечно.
З Маклаєм в Ієні ми часто бачилися в клініці професора Геккеля, обмінювалися всілякими враженнями, потім (після нашої спільної подорожі на Канарські острови) він двічі а чи тричі гостював у мене в Женеві. Я бачив його бідування й кілька разів позичав йому гроші, та все це не виходило за межі звичайного товаришування. Хоча й не зовсім звичайного. Я не знаю, що мене вабило в ньому, нічого спільного в наших інтересах і характерах ніхто б не знайшов. На відміну від мене він був самозаглиблено мовчазний, сторонився жінок, хоча ієнські дівиці не давали йому спокою; не прикладався до вина і з великою огидою щодня випивав літр молока[43].
Серед студентів Ієнського університету він був особою примітною і, на мій погляд, одною з найерудованіших. Маючи феноменальну пам'ять і палко прагнучи знань, він. чумів у Гейдельберзі за рік скласти екзамени за два факультети, філософський і юридичний, потім у Лейпцігу, також через рік, став завершеним лікарем і приїхав до нас и Ієну, маючи намір учитися знову ж таки на двох факультетах одразу. За два роки він і порівняльною анатомією тп зоологією оволодів на рівні магістра кожної з названих наук і міг одержати кафедру, та на всі умовляння відповідав затято «ні».
Як я вже згадував, жіноцтва він уникав, але ось одна деталь, що вразила всю нашу клініку. У нас помирала від саркоми дев'ятнадцятирічна дівчина, яка перед смертю, очевидно, закохалася в Маклая і, плачучи, просила, щоб він, коли вона помре, зробив з її черепа абажур для настільної лампи. Заспокоюючи нещасну, він пообіцяв виконати її дике прохання. Та жоден з нас, хто чув цю обіцянку, і не подумав сприйняти її всерйоз. Яке ж, одначе, було наше здивування, коли ми довідалися, що свого слова він дотримав!
Взагалі я не майстер розповідати й боюся, що моїм листом Ви будете незадоволені. Я престо не знаю, що Вас цікавить конкретно. Можу ще додати, що життя в Німеччині його гнітило й жив він там не на своєму справжньому прізвищі, У Росії за ним була якась політична «справа», що загрожувала йому арештом і засланням до Сибіру. Про це він багато не говорив, але якось обмовився, що може повернутися в Росію лише тоді, коли стане відомий у Європі з позитивної сторони і таким чином гарантує собі безпеку. Тоді, мовляв, його не посміють арештувати. Очевидно, він сподівався, що такої слави заживе завдяки нашому плаванню на Канарські острови, але, як відомо, всі лаври від нього дісталися керівникові експедиції професору Геккелю. Я гадаю, що це була одна з причин того, що згодом Маклай намагався влаштуватися лікарем у полярну експедицію Норденшельда, який мав намір дослідити і описати арктичний острів Шпіцберген. У наслідках цієї експедиції Росія була дуже зацікавлена, і Маклаєві здавалося, що коли він попаде до Норденшельда, то в Петербурзі йому все пробачать. А коли Норденшельд через брак вакансій йому відмовив, він зважився на неймовірно ризиковану мандрівку самотою до берегів Червоного моря.
43
У ранньому дитинстві Маклай тричі нездужав на скарлатину, переніс важку форму гнійного плевриту, після чого його возили в село й відпоювали молоком з-під корови. Мабуть, він випив його тоді стільки, що все життя потім не міг терпіти молочного запаху. Та молоко все-таки пив, розуміючи, що воно потрібне для здоров'я.