Як усі її ровесники, колишня вчителька уже подумувала про той час, коли смерть затягне застіжку на її устах. І будучи самотньо, переживала, що може нагло покинути світ, а про це ніхто не знатиме, і вона проваляється декілька днів у випарах смороду. Бурозубка умлівала душею, що сусіди, а головне родичі, довідавшись про її скоропостижну кончину, будуть зубоскалити із вдаваним співчуттям: «Ох, як негарно тітонька вмерла! Видко, за життя була великою грішницею, якщо так не достойно подалася в ліпші світи». «Тільки ти, Орчику, пожалієш мене. Але ти – малий і німий і твоя думка не матиме ваги в дорослих, – зітхнула Бурозубка. – От було б добре засохнути, як це водиться у монахів, перетворитися в мумію, – мріяла. – Адже тіло мерця не гниє, якщо воно зберігається у торфі або ж десь у сухому місці на горищі, під протягом». То ж віднедавна Бурозубка почала спати при відчинених вікнах та дверях, і в її помешканні холодно, як у рефрижераторі.
Була у тітоньки ще одна мрія: відправитись на небеса під марш Шопена. «Якби в день мого похорону грала така музика, – марила Бурозубка, – то усі пішли б за мною!» Але насправді вона була потрібна людям не більше, ніж ота корячкувата яблунька біля її хати, яка нагадувала людський лікоть, покручений старечим артрозом. Тітка уже, було, покликала робочих з управління благоустрою, аби спиляли електропилою зайву деревину. Але вони затребували триста гривень за труди, і Бронька лише рукою махнула на цю затію…
– Пані, вам підсобити? – увірвався у Бурозубчині роздуми чоловічий голос. Але цю пропозицію вона сприйняла як глузування: ніхто і ніколи не пропонував їй своєї допомоги. І вона націлила свої недобрі очі до пересмішника, аби дати йому достойну відсіч.
З віконечка автомобіля моделі, яка може мчати через валуни і для якої важко знайти місце для паркування, підморгував уже не молодий чоловік, але, як видко, піжон: його ще чорні льочки сягали рамен. Він був напрочуд моторним для своїх літ. Бо ще не встигла Броня відвернути від нього презирливо обличчя, як меткий дідок уже стояв біля неї. У якійсь молодіжній камізельці та шортах, общипаних біля колін, він простягнув свою руку до Броньчиної торби.
– Я вас про цю послугу не прошу, – огризнулась Бронька.
– Ай-ай-ай, невже така симпатична жіночка повинна просити? – повернув до неї свого довгого носа, схожого на заструганий олівець.
– Ви за мене не хвилюйтеся, я собі раду дам, – запротестувала Бурозубка. – А то ще з моєю ношею чкурнете в світ за очі…
– Та ж по мені видно, що я – не лайдак, і можу накупити цієї картоплі, скільки душа бажає! – запевнив підтоптаний ловелас.
– Вірити не можна навіть близьким, а вас я взагалі вперше бачу! – пояснила йому Бурозубка.
– Невже ви мене не пригадуєте? – запитав дядько. – Ви ж учителювали…
І він назвав номер освітньої установи, де Бурозубка ще донедавна викладала ботаніку, зоологію, анатомію та загальну біологію.
– Я декілька разів вас там бачив, – почав пригадувати незнайомець. – Давненько то було, років із двадцять тому, коли там навчався мій племінник, але ви не змінилися.
– То що – тільки за те, що я колись навчала вашого племінника, будете мені бульбу носити? – сказала глузливо Бурозубка. – Та й половина з тих учнів стали як не злодіями, то депутатами, – та й махнула рукою.
Торба для неї в цю мить стала неймовірно важкою, і Броня сама незчулась, як мішок із клубнями опинився в руках цього крутелика.
– Стривайте, ви куди? – заволала Броня, коли її покупка попливла за помічником до автомобіля.
– Та ж підвезу…
– Е ні, ми так не домовлялись, – зарепетувала Бурозубка, намагаючись видерти в цього зухвальця власну тайстру. – Мені недалеко, до того ж ніколи не сідаю в авто з незнайомим мужчиною.