Робота починалась рано-вранці із приїздом на всюдиході Стіва й Марі-Денеж. Старенька обожнювала свій номер у готелі, але страхалася самоти, і, хоча жодної користі з її присутності на будівництві не було, вона весь день проводила там. Бруно прибував пізніше. Замість фургона він брав пікап, який навантажував усім необхідним для будівництва. Грошей мали вдосталь, як і завжди, адже плантація давала більш ніж достатньо.
Гарний настрій Марі-Денеж щодня давав нові тріщини. Спочатку були ледь помітні блискавки в погляді, потім з'явилися темні зони, а згодом вона взагалі почала зникати, і погляд її порожнів.
Часом лунав її спів. Старенька вмощувалась у траву понад озером і довго сиділа, мовчки споглядаючи воду. Поволі здіймався голос, дуже відмінний від того, який звикли чути від неї. Чистий, немов кришталь, легкий і далекий. Через гуркіт до тих, хто працював, долинало лише кілька високих нот. Тоді вони сповільнювались — і мелодія розлягалася в усій красі. То була старовинна пісня: син короля закохався в пастушку, а хлопець, що сходив на ешафот, прощався з життям, — словом, вельми сумна історія, яку Марі-Денеж наспівувала голосом ніжнішим за пестощі. Вона все співала й співала — раз, двічі, тричі, у найсумнішому місці голос стихав, спів обертався на бурмотіння, вдев'яте, вдесяте — і молотки замовкали, і погляди чоловіків линули до озера. Марі-Денеж, стиснувши коліна руками, гойдалася туди-сюди і муркотіла пісню, що долинала до них німими нотами відчаю.
Ворожбитські співи над озером примушували здригатися від страху: а що, як шаленство поволі підійметься на поверхню?
Робота тривала, і вже у перший осінній тиждень оселя Марі-Денеж була готова: будиночок, оббитий чорними дощечками, трохи більший за хижку Чарлі, з сітками на вікнах та дахом, покритим бляхою, що нависала над вхідними дверима. Їм спало на думку, що цю частину можна перетворити на галерею, оточену сітками, де літніми вечорами Марі-Денеж заколисувала б себе сумними піснями. Хтозна — може, то була єдина ознака шаленства (надлишок суму), тож воно вимагало більше вільного простору.
Нарешті настав день, коли Марі-Денеж мала переїздити до нового будинку. День був похмурий, а небо лежало низько над світом, ледь стримуючи дрібний дощ. Поспіх і безлад призвели до нагромадження меблів. Бруно збирав їх у різних місцях, аби не привертати уваги; він купував переважно готові речі, бо вони вирішили, що Марі-Денеж не личить користуватися саморобними меблями. На теслярство не було часу — Марі-Денеж мала отримати все нове і найкраще. Стіл, три стільці, каркас для ліжка, матрац, газова піч та малюк-холодильник — усе чекало у великій залі готелю, поки його завантажать до пікапу та всюдиходу, а потім вручну перенесуть до будинку.
Фотограф з'явилася на стежці саме тоді, коли чоловіки тримали холодильник.
Про неї забули.
Першим її помітив Чарлі, оточений псюрами. Вона чимось йому помахала.
«Авжеж, знімки Любка, — згадав він. — І як я забув, що вона їх має занести?»
Справді, махала вона саме світлинами. У подібних обставинах — слабенький привід.
Четверо чоловіків, не змовляючись, скупчилися перед дверима, заступивши їй вхід та заховавши Марі-Денеж, — а що, як вона вирішить визирнути? Та це було однаково, що стримувати дощ. Рано чи пізно фотограф поставила б запитання, а відповіді, яка врятувала б ситуацію, вони не мали.
Відчувалось, як у щільній ворожій масі, що зустріла фотографа, ворушиться мозок. Стів гримав на псів, які завчасно не попередили про гостю. «Ач, у панійки справжнісінький дар!» — думав він. Бруно переконував себе, що вона не така погана (авжеж, надто вже вперта), пухкенька і — Їй-Богу! — майже вродлива. Зізнання блиснуло в його очах. Це помітив Том і усміхнувся думці про їхній роман. Чарлі відмовився від ідеї нагнати непрохану гостю карабіном, проте міцно стулив вуста і мовчав — «ані пару з вуст, нічого їй не скажу!»
Усе було зайвим.
Голос фотографа, коли вона привіталась, пробудив щось у Марі-Денеж — якийсь спогад, надію, щось вельми приємне, нестримне, і старенька блискавкою з'явилась на порозі, протиснулася вперед і, широко усміхаючись, опинилася просто перед фотографом.
— Анж-Еме![5] — пробурмотіла вона.
Вони бачили пробудження забутого життя, вона ніби впізнала когось — дорогу їй людину, приятельку, з якою пережила горе і неймовірні негоди.
— Анж-Еме... — шепотіла вона вже сумніше. Слабенький голос, повен розпачу, до якого можна було доторкнутися.