Чарлі турбує не та частина Марі-Денеж, яку закутано в хутро, — він добре знає, як гаряче у м'якому гніздечку, бо часто спав там із Любком. Він переймається білою променистою плямою — головою Марі-Денеж, що визирає з гнізда, парою, яка йде від неї і збирається в білу хмаринку. Мороз дужчає.
— Розкажи мені краще про Анж-Еме.
Він сподівається, що старенька засне, переповідаючи багато разів розказану історію, і глибше зануриться у тепле хутро.
— Коли ми познайомились, мені було сімнадцять, а їй — двадцять один. Її туди привела нервова виснаженість після народження першої і єдиної дитини. Виставили діагноз — прогресуюча меланхолія — і зробили гістероктомію[6]. Коли ми спізналися, вона була в жалюгідному стані. Цілими днями гойдала у великій залі неіснуюче дитя. Мені діагностували раннє недоумство через те, що я бачила розкладання власного тіла. Згодом виправили на шизофренію.
Я теж колисала її дитину. Саме так почалась наша дружба. Я запитала, чи можна й мені поколисати, вона обережно поклала мені до рук немовля, я — теж обережно — взяла його і колисала, співаючи пісень. І саме так, по черзі колишучи уявне дитя, ми спромоглися бути не там, де були насправді. Упродовж року ми колисали дитя, потім малюк помер, ми влаштували похорон, і Анж-Еме стала королевою Шотландії та Англії. Пізніше додалися Об'єднані Нації і Карпати. Це нам урятувало життя. Роками ми панували над самими собою. Не помічали щурів і тарганів, не чули криків і стогонів. Жили у власному всесвіті, за своїми законами, тішились вигадками. Вона була королевою, я ж — покоївкою. І моє тіло трималося. Часом я відчувала, що воно відлітає, але чіплялась, тягнула — і воно поверталося.
— Тобі холодно?
Годі, він більше не хоче чути, не хоче, щоб вона далі розповідала. Розлука, електрошок, кома — ні, досить, досить! Їх розлучили. Дружбу потрактували як небезпечну. Небезпечну для кого, небезпечну чому, адже йшлося про мешканок притулку — втім, таких запитань не ставили. Анж-Еме перевели на поверх шаленців, і для Марі-Денеж почалося пекло. Напади страху посилились. Тіло зникало без попередження, іноді — повністю. Їй довелося спізнати усі жахіття тодішньої психіатрії — інсулінову кому та електрошок — і вона дивом уникнула лоботомії.
Їй невідомо, що сталося з Анж-Еме. Відтоді вони не бачилися.
— Ні, це тобі холодно.
Зі свого теплого кубельця Марі-Денеж чує, як він перевертається у ліжку в пошуках тепла. Мороз такий, хоч ножем ріж. Грубка гріє, як може, проте вночі холод нестерпний. Чарлі доводиться раз-у-раз підкладати дрова. Вона знає, що він не засне, що всю ніч стежитиме за вогнем.
— Ходи, тут так тепло, а ти мерзнеш у ліжку.
Спокусливо. Адже він добре знає, як гаряче серед хутр.
Але спати обіч Марі-Денеж, так близько до жінки, — ні, він не може — тіло пручається, це вже занадто.
Він підводиться, щоб укотре підкинути дров, і укуси морозу підштовхують його до ложа Марі-Денеж.
— Бачиш, не так вже й складно, — каже вона, розгортаючи хутра, і він лягає поруч; паморозь їхніх подихів злітає хмаринкою і розчиняється у нічній темряві.
До них залазить і Любко.
Так минула їхня перша ніч.
Довгокосі юнки
На весну довелося чекати. Крига звільнила озеро лише всередині травня, а вільно дихати можна було аж на початку червня. У лісі ще подекуди біліли рештки снігу. А сонячними днями вітер із півночі примушував мерзлякувато здригатися.
Посеред червня хуторяни вирішили, що ґрунт готовий прийняти першу розсаду марихуани. Розсада вже більше місяця заповнювала кухню в готелі, тож, поки вона не зів'яла, слід було пересадити її у землю. Плантація покривала один зі схилів пагорбу неподалік Томової хижки. Саджати було нескладно, та робота тривала багато днів, тому Марі-Денеж і Анж-Еме опинились на хуторі сам-на-сам, поки чоловіки горбатились на плантації.