Анж-Еме давно здогадалася, що до чого. Гроші, яким не було кінця-краю, довжелезні косяки, якими Бруно та Стів обмінювались у готелі, добриво в торбах, звалених на кухні, — для такої досвідченої пані, як фотограф, свідчень було достатньо.
Але Марі-Денеж ні про що не здогадувалась. Їй не раз намагалися пояснити, та даремно — старенькій годі було це збагнути. Цигарки, що їх палять, аби втекти від реальності, повіятись у мандри своїми ж думками — так їй казали — без валіз і обмежень? Ні, їй було невтямки, навіщо здоровим людям свідомо занурюватись у божевілля.
Тож у жінок з'явилося чимало часу для спільних прогулянок. Довкола все розпускалось, поспіхом розквітало літо, і жінки просто йшли стежками, що вели до джерела і водограю, а трохи нижче — до щучого нересту, ще ж далі — до гурту дрібних фіалок, які ростуть лише тут, на півночі (зазначила Анж-Еме, пригадавши своє попереднє життя): їх можна їсти, навіть робити варення. І жіночки миттю ринулися збирати фіалки.
Вони відвідали подвір'я Тома — невимовний розгардіяш — і кілька разів пройшли повз Тедове, перш ніж вирішили, що можуть туди зазирнути. Зимові розмови перетворили це місце на міф, майже на храм (сакральне місце!); з минулого літа тут ніхто не бував, тож вони обережно, з повагою і ледь стримуваним інтересом увійшли до хатинки Теда.
Досвідчене око фотографа відразу зауважило полотна і зацікавилося. Вона уявляла собі щось наївне і слабке — аж ніяк! Чорні смуги перетинали м'яке сфумато[7], і з-поза них ніби визирав справжній художник. За сірим серпанком барвисті плями поєднувались у галуззя, обведене яскраво-синім пасмом. У трьох картинах повторювалась та сама композиція. Картина ж, що зосталася на мольберті, являла більше емоцій. У її центрі світилася глибина, якої не мали інші полотна.
— Вони померли, усі — там, у печері, їх повно.
— Що?! Що ти сказала?
— Їх шестеро, може, більше, а рожева точка у центрі жовтогарячої плями — можливо, хтось дуже маленький, дитина або немовля, і всі вони мертві, — поглянь, якою жорсткою, холодною синьою барвою їх обведено. А може, ота помаранчева цятка вагітна, і мати ще не народила. Дитина ще має прийти, або ж це щойно народжене немовля на руках матері; в печері ніщо не рухається.
Це льох, а не печера, — це звичайна яма для овочів, у якій загинули його батьки та п'ятеро братиків і сестричок. Єдине, у чому вона помилилася, була печера. А решта — вражаюча здогадка! Марі-Денеж розшифрувала картину так швидко і глибоко, що Анж-Еме відразу впізнала в жовтогарячій цятці дитину, побачила, як мати намагається захистити дитя, а поруч, у жовтій плямі, впізнала тата, що теж у відчаї захищав родину, а на його колінах — іще дитя, цього разу коралового відтінку. «Померло у сльозах», — сказала Марі-Денеж.
— Як ти це робиш?
— Більше шістдесяти років я розшифровувала все, що казали і замовчували довкола мене. Жести, погляди — все, що зривалося випадково і, як вони гадали, було мені недоступне, — я розуміла, збирала усе це і вечорами, у ліжку, прокручувала фільм про день, що минув. Я міркувала над кожною сценою, обдумувала кожне слово, переглядала усе. Щоб вижити у притулку, варто було триматися сторожко. А це загострювало відчуття.
Фотограф пригадала, що Бруно казав про тітоньку. Вона бачить те, що непомітне решті.
— А що ти ще бачиш?
— Те, що ти хочеш відвести мене до іншої хатки. У тебе пори розширені, бо пече, бо ти весь час думаєш про картини, які чекають на нас в іншій хатці.
— Там сотні картин.
— Не так швидко — старенькі кістки втомились. Подивімося завтра — можливо, день буде ясний.
Анж-Еме знову стала фотографом. Таємничі картини, нагромаджені зовсім поруч, містили історію життя; історія хлопця, який простував крізь димучі руйновища, історія чоловіка, замкненого у своєму горі, історія, що уникала її впродовж розпитів про Великі Пожоги, лежала там, зашифрована у барвистих плямах, єдиний ключ від яких мала Марі-Денеж.
Але Марі-Денеж була надто стара. Біла, наче з неї випустили всю кров, вона відпочивала у кріслі Теда — її згорбила втома. Прогулянка і тлумачення картин виснажили її. «Ні, не варто примушувати стареньку», — із сумом вирішила Анж-Еме, яка знову стала фотографом. «Завтра, — міркувала вона, — ніяких прогулянок, я просто піду по картини і принесу їх до неї. Кілька картин, сім або вісім — не більше».
Проте її розчарувала байдужість, із якою зустріли звістку. Чоловіки щойно завершили роботу на плантації і домовлялися про риболовлю, яка компенсувала б зусилля. Форель, що ховалась у прохолодних озерних водах, приваблювала їх більше, ніж загадки якоїсь мазанини. «Якби Тед справді хотів, аби твір зрозуміли, то малював би прозоріше», — єдине, що сказав Том. Бруно зі Стівом викурили більше, ніж зазвичай, тож рухалися помаленьку, широко усміхаючись; новина лише занурила їх іще глибше в задуму. Ніхто не здивувався, що хлопець, якого вважали сліпим, зумів через вісімдесят років намалювати сцену, що її переказала Марі-Денеж. І лише Чарлі висловив подив, але радше здібностями Марі-Денеж — його тривалий захоплений погляд помітили всі.
7
Сфумато — у малярстві пом'якшення обрисів постатей і предметів, що дозволяє передати повітря, яке огортає їх.