Выбрать главу

БАТЬКІВЩИНА…

          ( Уривок із поеми «Життя»… )
         … Я, люблю свій рідний край, -          Донецький степ широкий!..          Він весною квітне вкрай,          Милуючи око!
         Тут, орел-стіпняк літає,          У кришталевій сині,          І «Стожари» в небі сяють,          Поночі, й понині!          Навкруги, - лани зелені,          Обрію сягають.          Переліски та яри, -          Долу пролягають!
         І квітуча ця земля:          Усі луки, доли… -          Вона наша, знаю я,          Пам”ятаю з школи!          У «Хрущьовскому» ставку,          Дітьми раків «драли»,          Бавилися у ярку, -          Усе козакували!
         Бо це є, наш край родинний, -          Наша Батьківщина!          І у кожної людини,          Є вона єдина.          За яку життя віддати          Можу, - знаю змалку.          Бо лише ось тут нас мати,          Голубила палко!
         З дому у життя ступали, -          Час роками лине…          Та у серці залишали,          Частку Батьківщини!          Кого як доля не спіткала,          Сюди ми повертали.          Вона рідна, нас приймала,          Щоби з ким не стало…
         Рідній край! Край шахт, заводів, -          Моя Батьківщина! –          Ти, як зіронька на Сході,          Неньки-України!..

БОСОНОГЕ  ДИТИНСТВО.

Босоноге дитинство…          Бачу трохи спітнілі від спеки хлоп’ята, До води, до ставка,          Через житнє те поле біжать. По хвилястій, курявій          Стежині, порепані п’яти, Як замурзані сонячні          Зайчики, наче навкруги блищать.
Незабутня та мить,           Зустрічі від прохолоди, - У спекотний полудень,          Зануритись на саме те дно. І нечувана радість,          Від почуття насолоди, - Аби тільки судомою ніг,          У самого дна не звело.
І лише у снах,          Де як в казці, - чарівно і просто, Бачу те, що з дитинства,          У серці своїм не зберіг… - Бачу погляд очей волошкових,          Дівочу тендітну там постать, І забутий,          Та наче до болю знайомий поріг.
Де таємно,          До самої пізньої ночі, Я худеньке дівча,          Замріяно палко чекав. Де незграбно, соромлячись,          Теплі вуста, милі очі, Якось так по дитячі,          Закохано і цілував.
Босоноге дитинство. –          Картопля в багатті и тиша. Поруч хлопці утомлені          Сплять, на духмяному сіні. Проспіває цвіркун.          Та шкребуться якісь, десь там миші… - Навкруги цілий Всесвіт,          І зорі, великі і сині!..

СЕРПЕНЬ, 2007 рік,   м. Костянтинівка,  Донецька обл.         

ВІТЧИЗНА

         Як думкою я часто лину,          Коли буваю край землі,          Додому, де свою стежину,          Проклали ніженьки малі.
         В дитинство… Де сиві тополі,          Пухнаті,  кроною шумлять;          І де зірки в нічному полі,          Замріяно палахкотять.
         До краю, де своє кохання,          В безмежних радощах знайшов…          І де знайшов свої страждання,          Коли у світ великий йшов.
         Мій рідний  край, моя Вітчизна,          Мої сумління і любов!..          Яка ж ти ненька моя, різна, -          І все ж, моя єдина кров!

            14. 02. 2010            

ГОЛОДОМОР…

                       (Поема)

         Зі слів мого батька, - КОЗИРА Івана Максимовича, 1902 року народження; село Мартинівка Старо-Костянтинівського району, Хмельницькій області.

         НА цій трагедії не слід спекулювати,          Людське це горе виставляти напоказ.          А треба мовчки шанувати, й пам’ятати,          Чемно і уклінно, без прикрас…          Усім нам треба добре зрозуміти,          Що коїлось тоді у ті роки. –          Як можна з каменем на серці, поруч жити,          Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..          ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.          Та пам’ять тих років не згине у віках:          Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -          Нема вже більше слів, і сил нема в руках.