***
ТАК ВШАНУЙМО люди, покинутих, невинних тих, -
Нехай їх душі з миром, покояться в Раю!..
Так вшануймо люди, забутих і загинутих, -
Пухом буде їм земля, у чужім краю!..
І нехай жалоби дзвін, гулко калатає,
І нехай свічки горять біля всіх святих!..
Нехай душа і серце, про те все згадає, -
Схилиться голівонька: «Пробач, Боже їх!..»
… НЕ дожили до врожаю ті, хто його сіяв.
Ледве сил хватило бідних, вкинути зерно.
Помираючи на полі, про майбутнє мріяв,
Яструбок-хлопчина: «… Та яке ж воно?..»
Золоті колосся, до плеча сягають, -
Виконав колгосп, нарешті свій план!
Та, над полем мухи зелені літають,
Й стелеться над нивою, - смороду туман…
НА ЦІЙ ТРАГЕДІЇ не слід спекулювати,
Людське то горе, виставляти напоказ.
А тихо, з шануванням, пам’ятати,
Без галасу, в покорі, без прикрас…
17. 12. 2007 рік
ДОЩОВИЙ СВІТАНОК
Світає. Мряка. І краплить,
Сіренький дощик за віконцем.
Мені здається у цю мить,
Не зійде вже ніколи сонце.
Свинцеві хмари, наче сплять,
За дерево зручніш вчепившись.
Та краплями все бубонять,
Калюжі, досхочу напившись.
Усе завмерло, боючись,
Поворухнутись від вологи.
Лише собака крадучись,
До хати жметься від дороги.
І так не хочеться вже йти,
У цю мокву, у сіру мряку.
Щулитись від мокроти,
Нагадуючи ту собаку…
Вересень, 2007 рік
ЗАЧАРОВАНЕ МІСТО.
(Бувальщина)
Там де луки, дикі балки,
У «Хрущовському» ставку,
Живуть розважливі русалки,
А поруч, мавки у ліску.
Там над ставком, сова літає,
Живе чаклун у гузирі,
Усе рибалок він лякає,
Коли пускає пузирі.
Русалки ті, у білі ночі,
Ідуть погрітись на поля.
І їхні голоси дівочі,
Далеко чути з відтіля.
А мавки в купу як зберуться,
Де тільки самогон беруть?
До сивих бісиків нап*ються,
І після жаб з рогаток б*ють.
Там дерево стоїть велике,
Й ланцюг який-то там висить.
Миршавий кіт під ним мурлика,
В гілляччі, п*яна мавка спить.
Такого дива ще не бачив,
Ніякий пан у свому сні,
Щоб кіт, який-то там ледачий,
Співав під деревом пісні.
Задравши вгору хвіст обдертий,
Ланцюг іржавий він гойдав,
І так нахабно, та відверто,
Свій металевий реп нявчав.
Навколо дерева з палюгою,
Кружляє старий, сивий дід.
То дядько Черномор, - злодюга,
Крадій, розбійник, і бандит.
Своїм косим, зеленим оком,
Усе на мавку поглядав.
Здається нам, він ненароком,
На її «чесність» зазіхав.
Та мавка, самогону впившись, -
Була п*яничка іще та!..
На дереві зручніш вмостившись,
Хропіла під виття кота.
Я, коли пасу худобу, дивлюсь на тії чари,
Бачу, що та нечість робить, й бачу їхні свари.
По землям диким, і не дуже,
Тече собі Кривий Торець.
Тече ліниво і байдуже,
Аж поки не впаде в Донець.
На берегах Торця Кривого,
Де вітром очерет шумить,
Де жаби, п*явки, більш нічого, -
Там Костянтинівка стоїть.