— Що ж, на певному етапі нам треба сісти і оцінити всі варіанти, — сказав батько. Батько був дока в оцінюванні. — Ми, звісно, сподіваємося на краще, та схоже, цього літа ти матимеш трохи вільного часу. Може, літній курс у Північно-західному університеті?
— Мені конче треба побути самому, тільки сьогодні, — відповів Колін, намагаючись випромінювати відчуття спокою, щоб вони вийшли і він не вибухнув. — Чи не могли б ми сісти й оцінити все завтра?
— Звісно, сонечко, — сказала матуся. — Ми будемо вдома весь день. Ти просто спускайся, коли захочеш, і ми любимо тебе, ти такий, такий особливий, Коліне, і ця дівчина не змусить нас думати інакше, тому що ти найдивовижніший, найрозумніший хлопчик.
І цієї миті дуже особливий, найдивовижніший, найрозумніший хлопчик метнувся до ванної й виблював усі нутрощі. Щось на кшталт вибуху.
— О, Коліне! — скрикнула матуся.
— Мені просто треба побути самому, — просився Колін із ванної. — Будь ласка.
Коли він вийшов, їх уже не було.
Наступні чотирнадцять годин, не перериваючись на їжу, пиття чи блювання, Колін читав і перечитував свій шкільний альбом, який отримав тільки чотири дні тому. Крім звичайних для випускного альбому дурниць, в ньому було ще сімдесят два записи. Дванадцять — просто підписи, п’ятдесят шість хвалили його розум, двадцять п’ять хотіли б знати його краще, одинадцять згадували, як весело було з ним в англійському класі, сім згадували «зіничний сфінктер»[2] і неймовірні сімнадцять (!) закінчувались словами «Залишайся крутим!» Колін Сінґлтон міг залишатися крутим не більше, ніж синій кит — сухоребрим або Бангладеш — багатою країною. Треба розуміти, ці сімнадцятеро жартували. Він поміркував над цим, а також над тим, як це двадцять п’ять із його однокласників — з деякими він провчився разом дванадцять років — могли хотіти «знати його краще». Начебто в них не було такої можливості.
Та найбільше в ці чотирнадцять годин він читав і перечитував запис Катріни № 19:
Коле!
За всі ті місця, де ми побували разом. І за всі ті місця, де ще побуваємо. Ось я шепочу тобі знову, і знову, і знову, і знову: ятебекохаю.
Нарешті Колін вирішив, що ліжко надто комфортне для його душевного стану, і ліг на спину на килимі, розкидавши ноги. Він переставляв букви в «тв. навіки» доки не знайшов анаграму, що припала йому до вподоби: навтіки. Тоді він ліг і утік до свого жалю, і повторював у голові вже завчений автограф, і хотів плакати, але натомість тільки відчував біль за сонячним сплетінням. Плач додає щось: плач — це ти плюс сльози. Але те, що відчував Колін, жахливо суперечило плачу. Це було ти мінус щось. Він невідступно думав про одне слово — назавжди — і відчував пекучий біль під ребрами.
Боліло гірше за будь-який стусан із усіх, які він колись отримував. А їх Колінові перепало чимало.
(два)
Так воно й було, коли вже десь перед десятою вечора до Колінової кімнати, не постукавши, вдерся опецькуватий кошлатий ліванець на ім’я Гассан. Колін повернув голову і поглянув на нього лихим оком.
— Якого дідька? — майже крикнув Гассан.
— Вона покинула мене, — відповів Колін.
— Я чув. Слухай, sitzpinkler,[3] я б охоче утішив тебе, але зажди хвилинку. Бо з мого міхура можна загасити пожежу в домі.
Гассан ковзнув повз ліжко і відчинив двері ванної.
— Дідько, Сінґлтон, що ти їв? Тут смердить як… АЙ! О БОЖЕ! НІ! БЛЮВОТА!
І поки Гассан репетував, Колін думав: «А. Так. Туалет. Треба було змити».
— Вибач, я промазав, — сказав Гассан, повернувшись. Він сів на край ліжка і злегка копнув Колінове розпростерте тіло. — Довелося обома руками затискати носа і полишити Громобоя у вільному польоті. З нього вийшов потужний маятник.
Колін не засміявся.
— От чорт, схоже, тобі таки хріново, тому що а) мої громобійні жарти найкращі, б) як можна забути змити свою блювоту?
— Я хотів тільки заповзти кудись і померти, — Колін говорив у кремовий килим без виражених емоцій.
— О, чуваче, — повільно видихнув Гассан.
— Я завжди хотів тільки дві речі: щоб вона мене кохала і зробити зі свого життя щось путнє. І поглянь. Ні, ти поглянь, — сказав він.
— Я дивлюся. І скажу тобі, кафіре,[4] мені не подобається те, що я бачу. І як тхне — також.
Гассан відкинувся на ліжко, й на якусь мить Колінове страждання зависло в повітрі.
3
На німецькому жаргоні — «скиглій», дослівно: «людина, що сидить і пісяє». Ці диваки-німці для всього мають своє слово.
4
Кафір (kafir) — негативно забарвлене арабське слово, що означає «не мусусльманин», зазвичай перекладається як «невірний».