Колін розмірковував.
— Мені потрібен час на мою роботу, — сказав він, і Голліс мовчки кивнула.
— Чудово, — сказала Ліндсі удавано щиро, — чудово, але свою кімнату я не віддам.
Гассан із повним ротом рису відповів:
— Та вже десь у цьому будиночку ми знайдемо, де приземлитися.
Трохи згодом Голліс оголосила:
— Граймо в «Скрабл».
Ліндсі застогнала.
— Я ніколи не грав, — признався Колін.
— Геній, який ніколи не грав у «Скрабл»? — перепитала Ліндсі.
— Я не геній.
— О’кей. Розумаха.
Колін засміявся. Це до нього пасувало. Вже не вундеркінд, іще не геній, але досі розумаха.
— Я не граю в ігри, — сказав він. — Я взагалі мало граю.
— А мав би. Грати — це весело. Хоча «Скрабл» — і не найсуперовіша гра, — зауважила Ліндсі.
Зателефонувавши батькам і повідомивши, що він у місті під назвою Ґатшот, щоправда, не уточнивши, що в чужих людей, Колін допізна працював над Теоремою у своїй новій кімнаті на другому поверсі за гарним дубовим столом із порожніми шухлядами. Йому чомусь завжди подобалися письмові столи з порожніми шухлядами. Але Теорема не надто просувалася, він уже почав непокоїтися, чи не бракує йому часом математичних знань для цього завдання. Раптом двері відчинилися і він побачив Ліндсі Лі Веллс у піжамі зі східними мотивами.
— Як твоя голова? — запитала вона, сідаючи на ліжко.
Він заплющив і розплющив праве око, тоді натиснув пальцем на поріз.
— Болить. Але дякую за турботу.
Вона сіла по-турецькому, усміхнулась і наспівала: «Ось для цього і потрібні друзі!» Тоді стала серйозною, майже сором'язливою.
— Слухай, я хотіла тобі дещо сказати, — вона покусувала себе за пучку великого пальця.
— Агов, це я так роблю, — сказав Колін, показуючи пальцем.
— Ет, дурна звичка. Це наче смоктати пальчика, так? Байдуже, я роблю це тільки наодинці, — сказала Ліндсі, а Колін подумав, що при ньому — це не зовсім «наодинці», але змовчав. — Отож, ну, коротше, це може трохи запізно, та байдуже, я хотіла поговорити про ту фотку, ти ж не думаєш, що я така вже повна дурепа? Бо я оце лежала в ліжку і думала, що ви, може, думаєте, яка я дурна, і що ви з Гассаном, мабуть, говорите, яка я дурепа і все таке.
— Гм, давай, — сказав він, хоча, чесно кажучи, у них із Гассаном було про що говорити й без неї.
— Ну, от, я була потворна. Ні, я не була товстою і ніколи не носила брекетів, не мала прищів чи щось таке. Але я була потворна. Навіть не знаю, як вони це вирішують, хто потворний, а хто звабливий. Може, є щось на кшталт таємного товариства хлопців, які збираються у перевдягальні й ухвалюють, хто потворний, а хто звабливий, бо в четвертому класі, по-моєму, звабливих красунь не буває.
— Це ти просто не бачила Катріну № 1, — перервав її Колін.
— Правило № 1: не переривай розповіді. Але, ха-ха. Збоченець. Байдуже. Я була потворною. Мене постійно дражнили. Не розповідатиму тобі, як це було галімо, та це було галімо. Я була нещасною. І у восьмому класі вирішила все змінити. Ми з Голліс поїхали до Мемфіса і купили мені цілий новий гардероб, я зробила собі зачіску, як у Зельди, пофарбувалася в чорний, ховалась від сонця і була щось таке як напівемо, напівґотка, напівпанк, напівґік-шик. Взагалі, я не знаю, що саме я робила, та це було пофіг, бо в середній школі у Мілані, Теннессі, ніхто в житті не бачив ні емо, ні ґотів, ні панків, ні ґік-шиків. Головне — я була інакшою. Цілий рік я їх усіх ненавиділа, і вони мене теж. А тоді почалися старші класи, і я вирішила змусити їх полюбити себе. Просто вирішила. І знаєш, це було так легко. Легко-легко. Я просто стала крутою. Якщо ти ходиш, як крута і розмовляєш, як крута, і вдягаєшся, як крута і ти уперта, брутальна і мила одночасно, у правильній пропорції, то стаєш крутою. Але з людьми я не стерво. У нашій школі навіть немає справжнього рейтингу популярності.
— Так говорять тільки по-справжньому популярні люди, — твердо сказав Колін.
— Ну гаразд. Але я не просто колишня шерепа, що продасть душу за те, щоб мати найкрутіших хлопців і ходити на найкрутіші вечірки, які можна знайти у Великому Ґатшоті. Вона повторила майже з викликом:
— Я не продам душу!
— Гм, окей. А хоч би й продала, — відказав Колін. — Ботани завжди кажуть, що їм плювати на популярність, але без друзів галімо. Я особисто ніколи не любив типу крутих — вважав їх за тупих покидьків. Але я, мабуть, трохи на них схожий. Я сказав якось Гассану, що я хочу щось важити — ну, щоб мене пам’ятали. А він відповів: «знаме нитий — це новотвір для популярний». І може, він має рацію, і я просто хочу бути знаменитим. До речі, я думав про це сьогодні ввечері, мабуть я хочу, щоб незнайомці думали, що я крутий, коли вже знайомі так не думають. Ми якось були в зоопарку з класом, коли мені було десять років, і я дуже захотів пі-пі. Того дня у мене взагалі були часті позиви до сечовипускання, імовірно через гіпергідратацію. До речі, ти знала, що обов’язкові вісім повних склянок води на день — повна лапша і не має жодного наукового підґрунтя?[40] Стільки речей отакі. Всі вважають їх правдою, тому що люди за природою ліниві та нецікаві; нецікаві — ті, хто не цікавиться, хоч звучить, наче ними не цікавляться.
39
«Ні-ні, я не граю в „Скрабл“ проти Сінґлтона. Господи, коли треба довести, який я „майстер слова“, можу просто назвати свою оцінку за усний тест. Дякую.»
40
Це чиста правда — про вісім склянок води на день. Немає жодних причин пити вісім склянок води на день, хіба що ви чомусь обожнюєте воду. Більшість експертів погоджуються, що якщо у вас усе гаразд зі здоров’ям, воду треба пити тоді, коли відчуваєш спрагу.