Після їжі Колінові думки повернулися до Катріни № 19. Він поглянув на мобільник, сподіваючись, що вона дзвонила, і згадав, що час зателефонувати батькам.
З невідомих причин вдома у Коліна, у третьому найбільшому місті Америки, ніколи не було мережі, а в Ґатшоті, Теннессі, всі п’ять смужечок виявились на місці. Відповів батько.
— Я досі в тому ж містечку, в Ґатшоті, Теннессі, — почав Колін. — Ми зупинилися в однієї жінки, Голліс Веллс.
— Дякую, що подзвонив. Я мушу знати це ім’я?
— Ні, але воно є в телефонній книзі. Я перевірив. Вона власниця місцевої фабрики. Гадаю, ми залишимося на кілька днів. Гассану тут чомусь подобається, — імпровізував Колін, — і у нас, здається, є робота.
— Не можна зупинятися в незнайомих людей, Коліне.
Колін думав збрехати, що вони зупинилися в готелі, працюють там у ресторані, обвикаються потроху. Але сказав правду.
— Вона приємна жінка. Я їй довіряю.
— Ти всім довіряєш.
— Тату, я сімнадцять років виживав у Чикаго, і мене жодного разу не пограбували, не штрикнули ножем, я не впав на рейки і не…
— Поговори з мамою, — сказав батько, як він завжди говорив.
Через кілька секунд (Колін просто бачив, як вони перемовляються, поки батько прикриває рукою слухавку) він почув материн голос:
— Любий, з тобою все гаразд?
Ну, я б аж так не перебільшував.
— Тобі краще? — зробила ще одну спробу матінка.
— Трохи. Я не лежу долілиць на килимі.
— Дай мені поговорити з тією жінкою, — попросила матінка.
Колін зайшов у дім, знайшов на дивані Голліс і простягнув їй телефон.
Після розмови з Голліс йому дозволили залишитись. Він знав, що матінка хотіла б, щоб він мав пригоди. Їй завжди хотілося, щоб він був нормальним хлопцем. Колін підозрював, що вона потай зраділа б, якби він прийшов додому о третій ранку п’яний, як чіп, бо це було б нормально. Нормальні хлопці повертаються додому пізно; нормальні хлопці жлуктять тепле пиво пляшками у темних алеях із друзями (у нормальних хлопців буває більше ніж один друг). Батько хотів, щоб Колін був вище за весь цей мотлох, та, ймовірно, навіть він починав сумніватися в тому, що Колін колись стане кимсь надзвичайним.
Колін зайшов до Гассана розповісти, як круто все вийшло з батьками і Голліс, але того не було в кімнаті. Він подався шукати друга по дому, позазирав на поверсі, тоді спустився вниз і виявив зачинені двері, з-за яких долинав голос Ліндсі. Він зупинився перед тонкими дверима і заслухався.
— Гаразд, але як він це робить? Він що, просто запам’ятовує все? — говорила Ліндсі.
— Ні, не так. Це просто, якби ти чи я сіли і читали б книжку про, я не знаю, президентів, і ми прочитали б, що Вільям Говард Тафт був найтовстішим президентом і якось він застряг у ванні,[50] і це клацнуло б у нашому мозку, як цікавинка, і ми б запам’ятали це, розумієш?
Ліндсі засміялась.
— Ми з тобою будемо читати книжку і знайдемо, може, три цікаві речі, які запам’ятаємо. А Колін вважає цікавим все. Він читає книжку про президентів і запам’ятовує більшу частину, тому що все прочитане ним клацає у нього в голові, як бісова цікавинка. Чесно, я бачив, як він робить це з телефонною книжкою: «О, тут двадцять чотири Тішлери. Дивовижно!»
Колін відчував суміш почуттів, так наче його водночас і піднесли, і применшили. Це правда, подумав він. Але не можна сказати, що речі видавалися йому дивовижними просто самі собою і він міг запам’ятати цілу телефонну книгу, бо це було захоплююче чтиво. Він захоплювався речами з певних причин. Взяти хоча б отих Тішлерів, це була правда про них (і Гассан запам’ятав це точно). «Тішлер» — німецькою столяр, і коли він тоді дивився телефонну книгу з Гассаном, то подумав: «Як дивно, що в Чикаго рівно двадцять чотири столяри по-німецьки, цілодобовий манікюрний салон на розі Оклі та Лоуренс називається „24/7 нігті“». А тоді йому стало цікаво, може, є ще точно 7 столярів іншою мовою в телефонній книжці Чикаго, і він виявив, що справді, там було рівно сім Столярчуків. Отож ці речі цікавили його не просто так, знічев’я, це були зв’язки, що виникали у його мізках, зв’язки, які він не міг припинити вишукувати.
— Але це не пояснює, чому в нього так добре виходить грати у «Скрабл», наприклад, — зауважила Ліндсі.
— Ну, це тому, що він нереально класно складає анаграми. Але він хоч за що візьметься, то гарує, мов божевільний. Взяти комп’ютерний набір. До дев’ятого класу, коли ми подружилися, він не вмів друкувати. Та вчителька англійської вимагала, щоб ми здавали роздруковані роботи, отож за два тижні Сінґлтон навчився набирати тексти на клаві. Причому не виконуючи свої англійські завдання, бо тоді б він друкував, як сам вважав, не досить добре. Ні, щодня після школи він сідав за комп і набирав п’єси Шекспіра. Всі. Буквально. Потім набрав «Ловця у житі», і ще, і ще, аж доки не почав строчити в десять пальців як із кулемета.