Розпитавши Катріну Лейн, вони поїхали. Трохи проїхалися в Чортопхайці по двосмуговому шосе без жодної мети, з опущеними шибками вікон, насолоджуючись їздою і самотністю. Увімкнули кантрі-радіо на максимум, і старі динаміки Чортопхайки спотворювали твенги слайд-гітар. Часом вони підхоплювали пісню, горлали її разом із радіо, відчайдушно фальшивили, не переймаючись цим. Прикольно було співати в цій удаваній кантрі-манері. І хоча Колін відчував сум, це був підбадьорливий всесвітній сум, який єднав його з Гассаном і кумедними піснями й, головне, з нею. Він саме горлав «Лайк строобері вайн»,[55] коли раптом замовк, повернувся до Гассана і сказав:
— Стоп, зажди, зупини тут.
Гассан з’їхав на узбіччя і зупинився. Колін вистрибнув з машини і витягнув телефон.
— Що ти робиш? — гукнув Гассан з водійського сидіння.
— Я піду полем, доки не впіймаю покриття, а тоді зателефоную їй.
Гассан почав битися головою об кермо. Колін повернувся й пішов. Віддаляючись, він почув, як Гассан вигукнув:
— Витребеньки!
Але Колін ішов далі.
— Іще один крок, і Татко залишає тебе тут.
Колін ступив крок і почув за спиною гуркіт двигуна, але не озирнувся. Він чув, як колеса проскрипіли по гравію, виїхали на асфальт, а далі до нього долинув характерний гул двигуна, що віддаляється. Через п’ять хвилин ходи він упіймав сигнал достатньої сили. Було жахливо тихо. «У Чикаго тихо тільки коли падає сніг», — подумав Колін, розкрив телефон, натиснув кнопку голосового виклику і промовив: «Катріна». Він сказав це тихо, побожно.
П’ять гудків, а тоді ввімкнулась голосова пошта. Він почув «Привіт, це Катріна», а на задньому фоні — як проносяться автомобілі. Вони тоді разом поверталися додому з «МобіМанії», коли вона записала це повідомлення. «Я зараз, е-е». І вона екнула, він пам’ятає це, бо він злегка поплескав її по сідницях, коли вона наговорювала. «Е-е, не можу говорити. Залиште мені повідомлення, і я передзвоню». І він пам’ятав кожну деталь про це, і кожну деталь про все, і чому він не міг забути. Аж ось — «біп».
— Привіт, це Кол. Я стою на соєвому полі під Ґатшотом, Теннессі, це довга історія, тут спека, Ка, я стою тут упріваю, наче в мене гіпергідроз, така хвороба, коли ти пітнієш сильно. Це нецікаво. Але однак тут спекотно і я думаю про холод, щоб освіжитися. І я згадав, як ми йшли крізь порошу з того кумедного фільму. Ти пам’ятаєш, Ка? Ми були на Ґідінз, і сніг поглинув усі звуки так, що я не чув нічого в світі, крім тебе. Там було так холодно, так тихо, і я так кохав тебе. Тепер тут спекотно, мертва тиша, і я досі тебе кохаю.
Через п’ять хвилин, коли він плентався назад, його телефон завібрував. Він кинувся назад, туди, де був сигнал, і, засапавшись, відповів.
— Ти прослухала повідомлення? — запитав він одразу.
— Не думаю, що варто знову починати, Коле, — відповіла вона. — Мені шкода, та я певна, що ми правильно зробили.
І він навіть не зауважив їй, що не «вони» це робили, бо так добре було слухати її голос. Точніше, це було наче mysterium tremendum et fascinans — страх і захоплення. Велика і жахлива таємниця.
— Ти сказала своїй мамі? — запитав він, бо її мати любила його. Всі мами Катрін його любили.
— Так. Вона засмутилась. Але сказала, що ти завжди хотів триматися за мою спідницю, а це погано для тебе.
— Краще, ніж зараз, — зауважив Колін переважно собі.
Він уявив, як вона закотила очі, коли сказала:
— Ти, мабуть, єдиний, кого я знаю, хто хоче бути сіамським близнюком.
— Зрощеним близнюком, — виправив Колін. — А ти знала, що є слово для людини, яка не є зрощеним близнюком? — запитав він.
— Ні. Яке? Нормальний?
— Сінґлтон, — відповів він. — Це слово — «сінґлтон».
А вона сказала:
— Кумедно, Коле. Слухай, мені справді треба йти. Я мушу збиратися в табір. Може, нам не варто розмовляти, доки я не повернуся. На якийсь час віддалитися буде добре для тебе, гадаю.
Він хотів сказати: «Ми ж мали залишитися ДРУЗЯМИ, пам'ятаєш?», і «У тебе новий хлопець?», і «І обожнюю тебе», але тільки промимрив:
— Просто послухай повідомлення.
А вона відповіла:
— Гаразд. Бувай.
Він нічого не відповів, бо не хотів першим закінчувати розмову чи натискати відбій, а тоді почув у вусі цю мертвість, і все було скінчено. Колін ліг на суху теракотову землю, і висока трава проковтнула його, зробивший невидимим. Піт, що струменів у нього по обличчю, змішався зі слізьми. Він нарешті — нарешті! — плакав. Він згадував їхні сплетені руки, їхні власні, поміж себе, дурні жарти, згадав, що відчував, коли підходив до її дому після школи і бачив крізь вікно, як вона читає. Йому бракувало всього цього. Він, бувало, мріяв, як вони навчатимуться разом у коледжі, обоє у Північно-західному університеті, вільні спати разом, коли захочуть. Йому бракувало й цих мрій. Йому бракувало його омріяного майбутнього.
55
Like Strawberry Wine («Як полуничне вино»), англ. — цитата з пісні Strawberry Wine кантрі-співачки Діни Картер. —