— Вони накопичувались на складі. Більше й більше. І ситуація ставала дедалі гіршою, доки ми не дійшли до цього.
І Ліндсі збагнула.
— Ти не хочеш нікого звільняти?
— Так, люба. Якби ми скоротили виробництво до рівня продажу, довелося б звільнити більшість робітників. Це убило б Ґатшот.
— Зажди, а якого дідька тоді ти найняла оцих і придумала для них непотрібну роботу? — запитала Ліндсі, кивнувши в бік Гассана з Коліном. — Якщо ми в такій скруті?
— Вона потрібна. Через одне покоління фабрики, ймовірно, не буде, і я хочу, щоб діти цих людей та їхні діти знали, як це було, якими ми були. І вони мені сподобалися. Я вважала, що це буде корисно для тебе. Світ не завжди лишатиметься таким, як ти собі намалювала в уяві, сонечко.
Ліндсі підійшла до матері.
— Тепер я знаю, чому ти працюєш удома, — сказала вона. — Щоб ніхто не знав, що відбувається. Ніхто не знає?
— Тільки Рой, — відповіла Голліс. — І ти не повинна нікому говорити. Ми зможемо протриматися у такому стані, як зараз, щонайменше років п’ять, і саме так ми й вчинимо. А я тим часом працюватиму, як проклята, щоб знайти інші способи заробити гроші.
Ліндсі обняла матір за талію і припала обличчям їй до грудей.
— П’ять років — це довго, мам, — сказала вона.
— І так, і ні, — відповіла Голліс, гладячи її по голові. — І так, і ні. Але це не твоя боротьба, а моя. Мені шкода, сонечко. Я знаю, що була надто заклопотана як для матері.
І це, на відміну від ЩОКової зради, була справжня таємниця, подумав Колін. Людям не сподобалося б, якби вони довідались, що три чверті зроблених ними шнурків для тампонів закопують у землю або що їхня зарплата не має стосунку до прибутковості виробництва, а радше є проявом співчуття власниці.
Голліс із Ліндсі поверталися додому разом, залишивши Коліна з Гассаном самих у Чортопхайці. Вони від’їхали від Мемфіса не більш як на вісім кілометрів, коли Гассан сказав:
— Я бачив, гм, сліпуче світло духовного пробудження.
Колін зиркнув на нього:
— Ти про що?
— Дивись на дорогу, кафіре. Це почалося кілька вечорів тому, в будинку для літніх людей, коли ти назвав мене паном Дотепником, бо я хотів уникнути страждання.
— Поза сумінвом, — сказав Колін.
— Так, ну, це лайно собаче, і я знав, що це лайно, але почав думати, чому власне, я пан Дотепник, і не знаходив відповіді. Але потім, оце зараз, я замислився над тим, що робить Голліс. Вона витрачає весь свій час і гроші заради того, щоб зберегти людям робочі місця. Вона щось робить.
— Ну, так, — невпевнено відповів Колін.
— А я — нероба. Я лінивий, але я хороший у тому, що не треба робити. Я ніколи не пив і не вживав наркоту, не бавився з дівчатами, нікого не бив і нічого не вкрав. Я завжди дотримувався цих правил, хоча цього літа дещо гірше — тут, роблячи все оте, я почувався дивно й неправильно, і я щасливий, що можу знову не робити це. Але я ніколи не був активним. Я ніколи не зробив нічого, щоб комусь допомогти. Навіть в релігії, коли треба щось робити, я не роблю. Я не роблю закят.[84] Я не дотримуюсь Рамадану. Я цілковитий нероба. Я лише лигаю їжу, воду і гроші, а натомість тільки: «Агов, у мене добре виходить не робити! Погляньте, скільки поганого я не роблю! А ще я неабиякий дотепник!»
Гассан замовк. Колін зиркнув на нього — той цмулив із бляшанки лимонад. Відчуваючи, що мусить щось сказати, Колін промовив:
— Це хороше духовне одкровення.
— Я ще не закінчив, довбню, просто попив лимонаду. Так от, бути дотепником — це спосіб нічого не робити. Сидіти собі й жартувати, бути паном Дотепником і просто глузувати з кожного, хто намагається щось робити.
З тебе, коли ти намагаєшся знайти собі нову Катріну, з Голліс, яка засинає над робочими паперами щоночі. Або тоді, коли ти влучив у гніздо шершнів, а я кепкував із тебе, хоч сам взагалі не стріляв. Значить, так. Я збираюся почати щось робити.
Гассан зробив останній ковток, зім’яв бляшанку і кинув собі під ноги.
— О, диви’, я щойно зробив дещо, — зауважив він. — Зазвичай я просто кидаю цю хрінь на заднє сидіння, щоб не бачити, а тобі доводиться прибирати її перед наступним побаченням із черговою Катріною. Але зараз я поклав бляшанку тут, щоб пам’ятати і забрати з собою, коли доїдемо до Рожевого маєтку. Боже, я такий гордий, хтось має видати мені Медаль пошани конгресу.
Колін засміявся:
— Ти й досі дотепний. І ти починаєш щось робити. Ти записався до коледжу.
— Так, записався. Хоча… Коли вже я збираюсь на всі сто стати справжнім робом, то мусив би, мабуть, записатись на три курси, — удавано похмуро зауважив Гассан. — Життя важке, кафіре.