— Такого не може бути, — спокійно зауважив Колін.
— Я що хочу сказати: мені здається, ми повинні кудись приїхати, — перекрикував свист повітря Гассан, не слухаючи його. — Мені паралельно, хоч ця траса, хоч яка інша, та що південніше ми просуваємось, то спекотніше робиться, і я вже весь змок, як повія у церкві.
Колін масував закляклу шию й думав, що ніколи більше не ночуватиме в машині, маючи достатньо грошей, щоб заплатити за готель.
— Ти бачив дороговказ? — запитав він.
— Який дороговказ?
— Про могилу ерцгерцога Франца Фердинанда.
Не надто турбуючись про дорогу, Гассан повернувся до Коліна, широко всміхаючись, і злегка вщипнув його за плече.
— Чудово. Чудово. До того ж час обідати.
Вибравшись із пасажирського сидіння на парковці Hardee’s[17] на з’їзді 212 в окрузі Карвер, штат Теннессі, Колін зателефонував матері.
— Ми вже в Теннессі.
— Як ти, синку?
— Здається, краще. Не знаю. Тут спека. Хтось, м-м-м, хтось мені дзвонив?
Матінка помовчала так, що він просто відчував, як їй дуже-дуже шкода.
— Мені шкода, сонечко. Я буду говорити, м-м-м, будь-кому, щоб телефонували тобі на сотовий.
— Дякую, ма. Я зараз буду обідати в Hardee’s.
— Смачного. Пристібайся паском! Люблю тебе!
— Я тебе також.
Покінчивши з відверто жирним «гігантським бургером» у порожньому ресторані, Колін запитав у касирки, як дістатися могили Франца Фердинанда. Фігура жінки, вочевидь, потерпала від надлишку їжі на робочому місці.
— Кого? — перепитала та.
— Ерцгерцога Франца Фердинанда.
Жінка якусь мить дурнувато витріщалась на нього, а тоді її погляд прояснився.
— А, ти шукаєш Ґатшот. Що, тягне у глушину?
— Ґатшот?
— Так. Карочє, з паркінгу повертаєш праворуч — від траси, я маю на увазі, десь через три кілометри увіпрешся в Т-подібне перехрестя. Citgo перекрили дорогу. Береш праворуч і їдеш-їдеш, кілометрів двадцять — двадцять п’ять, повз суцільне нічого. Тоді буде невеличкий підйом угору — і матимеш Ґатшот.
— Ґатшот?
— Ґатшот, Теннессі. Там у них цей ерцгерцог.
— Отже, праворуч і знову праворуч.
— Угу. На тебе чекає розвага.
— Ґатшот, — повторив Колін для себе. — Гаразд, дякую.
Ота дорога, двадцять — двадцять п’ять кілометрів, здається, побувала в епіцентрі землетрусу після останнього ремонту. Колін їхав обережно, але зношені амортизатори Чортопхайки скрипіли й стогнали на нескінченних ямах та химерних хвилях покриття.
— Може, нам не потрібна могила ерцгерцога, — припустив Гассан.
— Ми в автомобільній подорожі! Вона передбачає пригоди, — передражнив його Колін.
— Гадаєш, вони там, у Ґатшоті, Теннессі, бачили колись справжнього живого араба?
— Не будь параноїком.
— Або, коли вже на те пішло, думаєш, вони бачили колись отаку юдо-африканську кучму, як у тебе?
Колін замислився на хвилинку, тоді сказав:
— Ну, тітонька у Hardee’s говорила із нами приязно.
— Так, але тітка у Hardee’s назвала Ґатшот «глушиною», — зауважив Гассан, імітуючи жінчин акцент. — Я хочу сказати, що коли вже той Hardee’s — центр, не хотів би я бачити їхню глушину.
Гассан і далі вправлявся у сарказмі, й Колін за кермом сміявся й усміхався в належних місцях, а тим часом вираховував шанси, що убитий у Сараєво понад дев’яносто років тому ерцгерцог, який було вигулькнув у Коліновій голові минулої ночі, міг закінчити життя там, куди вони зараз прямували. Це було іраціонально, а Колін ненавидів мислити іраціонально. Та не міг позбутися ірраціонального сподівання, що раптом присутність ерцгерцога відкриє щось про ту його частину, якої бракує. Звісно, Колін знав, що всесвіт не змовляється навмисно привести тебе в якесь місце. Він згадав Демокритове: «Скрізь людина скаржиться на природу і долю, хоча її доля — це переважно відлуння її характеру і пристрастей, її помилок і слабкостей».[18]
Отож не доля, а характер і пристрасті Коліна Сінґлтона, його помилки і слабкості зрештою привели його до Ґатшота, штат Теннессі — «Населення 864», як свідчив дороговказ. Спочатку Ґатшот нічим, крім кращої дороги, не відрізнявся від попереднього пейзажу. По обидва боки поля низьких яскраво-зелених рослин простяглися у сіре безмежжя, тільки іноді перериваючись кадрами випасу коней, окремих будівель чи групи дерев. Зрештою Колін побачив попереду на узбіччі двоповерховий будинок із бетонних блоків, пофарбований у жахливий рожевий колір.