— Тепер я розумію, де помилився, — сказав Барні, роздивляючись стамеску на підлозі та кров, що скрапувала йому на руку з обличчя. — Я намагався зафіксувати тебе в глині. Але тебе потрібно було б зобразити в камені.
Вона швидко вдяглась і промайнула повз нього сходами нагору.
Барні тихо сидів, намагався зупинити кровотечу, дослухався до кроків нагорі. Потрібно було працювати з мармуром — матеріалом, що опиратиметься його силі, чимсь, проти чого можна боротися й узяти гору. Гірко від того, що він так пізно усвідомив цю відповідь.
Невдовзі він почув, як відчинилися й зачинилися вхідні двері, а з вікна підвалу побачив, як Майра йде зі своєю картонною валізою вниз вулицею. Зрештою вона зникла з виду.
Йому було цікаво, що Карен скаже про її від’їзд. Вона здогадається, що між ними щось сталося? Барні кинувся нагору. Тоді усвідомив, що досі голий, а коли згадав, як вона запитала, чи він почувається богом, то розсміявся. «Якби я був бог, — думав він, одягаючись, — чи потрібно було б мені вдягати штани спочатку на одну ногу, тоді на другу?»
Дивно, але Карен ніяк не відзначила несподіваний від’їзд Майри. Та коли протягом дальших двох днів від неї не було жодної вістки, Барні розхвилювався. Вона дивно відреагувала й може якось собі нашкодити. Через два дні після того, як вона пішла, Барні відправився в місію, щоб знайти її й попросити вибачення.
Брат Люк здавався незворушним. Майра покинула місію, повідомив він, і вже в дорозі в Африку.
— Якось несподівано, — сказав Барні.
— Так, — сказав брат Люк, роздивляючись пластир у нього на щоці, — але вона мала їхати ще кілька місяців тому. Вона вирішила залишитися в Детройті, щоб спочатку допомогти вам із дружиною. Думала, що чимсь підсобить, перед тим як піти за своїм покликанням.
— Коли вона повернеться?
— Не думаю, що вона повернеться взагалі.
— Ясно. Вона не залишила мені ніякого повідомлення?
— Сказала, що досі вважає, що вам варто приєднатися до нас, але сумнівається, що ви це зробите. Чи є шанс вас переконати?
Обачність у його голосі неможливо було ні з чим сплутати, і хоча Барні був упевнений, що Майра не розповіла, що сталося, брат Люк, напевно, здогадався про щось через її різку зміну планів. І, дивлячись на нього, Барні знову повертався на чотири роки в минуле, до підозр і ревнощів, що мучили всіх тих, які тягнулися за Майрою. Жоден з них не вірив іншим, кожен утішався думкою, що вона віддає перевагу йому над іншими. Завжди існував страх, що вони виставляють себе на посміховисько. Що ж, ця частина більше не правдива.
Вона, напевно, була рушійною силою цієї групи, але не такою ж, як раніше, і хоча брат Люк, звісно, запідозрив, що між ними щось сталося, він усе одно був зацікавлений у тому, щоб зробити Барні одним із братів. Барні вражала така самовідданість. Братство було одним зі шляхів утечі з Елджина. Воно повністю зніме всю відповідальність перед Карен і дитиною. Та навіть якщо він жадав такого ґоґенівського звільнення, Барні знав, що не може покинути Карен зараз.
— Не думаю, — зрештою відповів він. — Я людина самотня. Я стану лише тягарем для вашої спільноти, і хоча вірю в те, що ви робите, не думаю, що впишуся тут.
Коли Барні вже йшов, брат Люк ніби справді стривожився, і прощатися було дійсно боляче. Ну, не має значення. «Розп’ятники» знайшли один шлях. Через свої скульптури він знайшов інший, самотніший, менш приємний, без зв’язку з митцями-колегами, проте — добре це чи погано — його Барні вибрав сам. І доки він може з усім розібратися руками, то може й прожити достойне життя, починаючи певні речі й тепер, можливо, закінчуючи деякі з них. Можливо, Майра певним чином мала рацію. Іноді він почувався богом, здатним контролювати матерію й форму, і насмілився думати, що може визначати власне майбутнє. Хіба не це греки називали гординею? Можливо, нещасний випадок був нещасним лише з людського погляду. Що ж, принаймні він закінчив одну річ і від цього почувався легшим, молодшим. Він вивів Майру зі своєї системи.
Коли Барні вийшов на вулицю, пригадуючи Майру, як вона стояла гола в тьмяному світлі студії, погрожувала йому стамескою, то раптом усвідомив, як же це було смішно, і почав сміятися. В Африці вона даватиме собі раду з могутнішими богами. Товста літня леді, що вихилялася з вікна сусідньої будівлі, побачила, як він сміється, і помахала йому. Він помахав у відповідь.
2
Барні не те щоб був відрізаний від зовнішнього світу. Голос Лори Бредлі, коли вона прийшла їх навідати, чітко пронісся жолобом для брудної білизни, і він насолоджувався тим, як теща переконує Карен віддати його в психіатричну лікарню. Він у безпеці, поки Карен розсудлива й незалежна. Поки в них є збереження, Лора Бредлі не має вагомого впливу. Але Барні уважно прислухався, чи не проскочить якийсь натяк, що Карен може його зрадити. Коли прийде час, він знатиме, що робити.
Єдиним задоволенням тепер для нього стало працювати тут, у тьмяному світлі студії. Здалека він уже майже не бачив, проте міг розгледіти все зблизька й працював здебільшого на дотик. Барні знову ліпив дітей — не таких сентиментальних, що він їх робив раніше, але з усією їхньою новонародженою гидкістю, невідрізаними пуповинами, вкритих кров’ю й слизом матері. Усіх можливих дітей — успішних і невдатних. Що він шукав у тих формах? Можливо, знатиме, коли знайде.
Тут, унизу, не було часу. Найкраще жити самому, не хвилюючись про сьогодні чи завтра. І про вчора також (він же не дурний). Барні жив лише творячи — формуючи, створюючи масу, в якій шукав реальність. Як і Бог, який творив у порожнечі без учора, сьогодні й завтра, його ментальна енергія зосереджувалася на шматочку матерії — бруді, глині — стискала його, виминала між товстими батьківськими пальцями, доки форма не ставала правильною. Енергія відчувала, як глина жваво пульсує в його долонях, звивається, хоче втекти геть із рук у небесну твердь, але тримала, стираючи слиз, і формувала так, щоб та стояла, чи ходила, чи повзала по землі.
І сказав він, що це добре.
От лише ці глиняні діти не жили. Десятки їх, усі обережно сформовані й змодельовані, але кожне неправильне. Жодне не таке, яким має бути маля. Барні працював, аж доки не боліли очі, а руки німіли, після чого валився в ліжко.
Зазвичай, коли він лягав спати, саме розвиднялося, тож Барні поспішав до ложа, боячись зустріти день. І він відчував, як Карен спить біля нього, продавлюючи матрац своєю важкістю.
Йому доводиться довго засинати, він впирається обличчям у подушку, боячись, що світло може простромити сверблячі, пекучі очі. Там, у подушці, він бачить зображення, на які не зважав під час роботи. У подушці немає захисту проти минулого. Невдовзі Барні чує, як Карен прокидається, і він тішиться, що ліжко належить йому. Зі стогоном вона сідає, тоді зі стогоном виходить зі спальні, він же з насолодою потягується й знає, що між прокиданнями від фізичного дискомфорту та жахіттями він спатиме, не покидатиме це ліжко, попри її скарги й протести, доки не побачить темряву за завісами. Він більше не встане з цього ліжка, хіба в темряві, коли вона спатиме. І він більше не матиме нічого спільного з людьми, які приходять до його дому й виходять з нього: ні з молочарями, ні з комунальниками, ні з маршувальниками даймів[13] чи будь-якими іншими, хто досі приходять сюди в омані, ніби він досі член їхньої спільноти, їхньої нації, їхньої раси. Їм доведеться прийняти, що, відкинувши його, вони зробили його якимсь окремішним, самим собі господарем, і їсти чи голодувати, скніти чи творити, жити чи померти — як йому заманеться. І нічого вони не вдіють, щоб він хоч на мить замислився про те, який час у цьому світі. Хай дурні ріжуть буття на сегменти, якими міряють, скільки минуло днів, годин, хвилин, секунд. Він відмовляється відраховувати своє вмирання.
Карен розуміла, що він забагато спить. Барні захворіє від того, що цілими днями ходить від ліжка в студію й навпаки. Якби ж можна було хоч якось витягнути його з цього абстинентного стану. Вона не просила, щоб він зайнявся підготуванням до пологів, але міг би принаймні поводитись, як нормальна людина. Їй не хотілося серйозно роздумувати над тим, що порадила мама, але що, коли він стане неконтрольованим? Чи може вона піддавати небезпеці себе й дитину? Доведеться щось робити, якщо він не оклигає найближчим часом.
13