Очі Олекси блиснули.
— А пан тот єк виглядав?
І описав поверховість пана ловчого курського.
— Ото–то–то–то. Акурат так… Єкби там пан були.
Олекса звернувся до пані Марцелі:
— У вашого пана бував коли в гостині пан Кшивокольський?
— Ні, ніколи. Бо наш пан його дуже не любили.
— Чому?
— Бо наш пан казали, що пан Кшивокольський не є правдивим шляхтичем, та й пан наш усе з нього посмішковува–лися. А окрім того, пан наш не любили таких, що ото із своїми підданими зле обходяться.
— Так. Тепер я усе розумію. Ігіт, люде, до себе — нічо вам не буде. А ви (до Марцелі) проведіт мене до вашої господині.
Пані Марцеля поклонилася й показала йти вперед себе. Олекса обсмикнув ремінь, мов бажаючи причепуритись, і пішов…
Одного погляду було досить, щоб переконатися, що говорено правду: перед Олексою дійсно лежала породілля, не всі навіть сліди акту було прибрано.
Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.
— Не бійтеси, не бійтеси, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци гівка?
Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповіла Марцеля:
— Хлопчик, пане отамане, хлопчик.
— Се добре. То біх хоків, аби–сте назвали го Олексов. На памнєтку, шо–м був на єго уродинах.[71]
— Добре, пане отамане. Зробимо, — потакувала пані Марцеля.
— А чому пані нич не говорит?
— Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.
— Но нічо, нічо… Най відпічнет.
Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:
— Вам нічо си не стане, пані. І вашому чоловікові я ніц не зроб'ю. Скажіт му, най не боїтси Довбуша — Довбуш му нічо не зробит. І вам. Ми лиш повечеріїмо та й підемо собі гет. Зоставайтеси здорові.
Олекса вийшов. Марцеля поклала дитину і йшла до опришків, шепнувши на ходу пані:
— А бачите? От усе добре й обійшлося. Лежіть собі спокійно, а я піду до них.
— Ти не боїшся? — прошепотіла пані Малгожата.
— Анітрохи.
Леґіні вже почали з гомоном розсідатися по лавах. Олекса підманив пальцем Марцелю.
— А страва чиста?
— Чиста.
— Не затроєна?
— Ні, пане отамане.
— Ано спрубуй.
— З котрої миски?
Це було сказано так спокійно, погляд очей був такий одвертай, що Олекса усміхнувся.
— Но–но — не треба. Вір–ю. Но–ко, хлопці, напоймоси. Тіцький чєс і не вигіли–сми.
І почалася учта. Пані Марцеля була присутня весь час, і коли бачила, що кому чого бракує, зараз постачала.
— А то маємо господиню добру! — хвалив Олекса й на вихіднім витяг три злотих із тобівки й давав пані Марцелі.
Ледве помітно здригнулися руки у женщини, коли вона брала цей кривавий дар, але знала, що відмовитися не можна.
Опришки пішли. Пані Марцеля сіла на лавку і впала головою на стіл.
Мацєй вийшов за опришками. Почув свист. Чотири тіні з чотирьох боків метнулися у тьмі беззвучно. Взагалі опришки йшли, не видаючи звуків.
Мацєй виждав довго, поки міг думати, що опришки увійшли далеко. Пішов на вежу і вистрілив тричі з трьох мушкетів.
Пан Андрій прилетів на коні, але один погляд сказав йому, що ніби все в порядку. Стомленим голосом говорила пані Марцеля:
— Опришки були, але нічого не зробили ні пані, ні дитині.
Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.
XXVIII
Страшне вбивство Злотніцького підняло всю шляхту. Не змовляючися, поз'їздилася вона до Станіслава, наче на сеймик. Тільки й розмов було що про Довбуша, про можливі акції рятунку, про потребу щось робити, про деталі кривавої розправи.
— Палив, кажуть, йому руки… вогнисте… йому сипав…
— А чуєте — окупу, грошей, срібла і не хотів узяти.
Ця остання деталь найбільше лякала. Це було щось нове в опришківській діяльності. Розплачуватися грошима — це, коли можна так висловитися, була річ звична; але розплачуватися за своїх хлопів, за систему кріпацтва — це було незвично і страшно.
— А все ж, панове, треба правду казати, покійник був таки лихий до людей і багато замордував своїх підданих.
— Отже, виходить, правильно сказано: якою мірою мірите, тою відміриться вам.
— Або як іще казали мудрі люди: хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його.
— Панове! Коли вже пішло на латинські поговірки, то й я міг би вам нагадати одне мудре прислів'я: про мертвих або добре говорять, або нічого.
71
Автентична фраза. Усю цю подію описав потім сам оцей «хлопчик», а пізніше поет Францішек Карпінський у своїй автобіографії. (