— З якою зброєю працюєш? — поспитавсь я в Ронні.
— Люгер! — коротко відказав той. Він стояв склавши руки на грудях, височезний і кремезний мов горила, безжальне грубе обличчя було незворушним і тільки в глибині холодних світлих очей проглядало задоволення, — цей професійний убивця любив і поважав зброю так само, як і я. — У вас є така марка?
— У нас, друже, все є… — буркнув я. Тоді торкнув крайнього стрільця за плече: — Гей, дядьку… отямся!
Той озирнувся й, загледівши мене, радісно розкрив обійми. Це був Лугиня, один з найкращих знавців стрілецької зброї, колишній офіцер спецназу, якого фірма «Тартар» залучила до роботи ще в епоху горбачовської перебудови.
— Скільки літ! — загорлав він, кладучи на стіл здоровезну беретту дев'ятого калібру й знімаючи навушники, які робили його трохи подібним до чебурашки. — Де тебе чорти носили, га?
Я махнув рукою.
— Не питай… В Інгушетії мало голову не одірвали!..
— Ну! — здивувався він. — Тобі?
— От тобі й ну! — буркнув я. — На кожного фахівця знаходиться ще більший фахівець… сам знаєш! Маю до тебе справу. Ось, познайомся…
— Ронні! — сказав американець. І поросійському: — У вас хорошая стрельба. Я тоже очень люблю стрелять из оружия.
— Ви що, зі Штатів? — спитав Лугиня поанглійському.
— Зі Штатів, — втрутивсь я, — зі Штатів… Послухай, дядьку, видай цьому чоловікові люгера.
— Накладна? — діловито запитав Лугиня.
— Ось, — дістав я з кишені удвоє складений листок. — До речі, це наш партнер. Шеф виписав йому перепустку в центральну зону території й звелів видати зброю.
Лугиня роззирнувся довкруги.
— Раб! — крикнув він.
Один зі стрільців невдоволено глянув на нього.
— Дай, — сказав Лугиня, простягаючи руку.
Стрілець втомлено зняв навушники. Його професійне псевдо й справді було Раб, — мабуть тому, що справжнє його прізвище було Рабинович. Це був єврей, причому репатріант, тільки не з України, а з Ізраїлю. Ще в середині 80х років його батьки виїхали на землю обітовану, але він так і не зумів прижитися в Ізраїлі, — хоч навіть встиг відслужити у війську, та ще й у парашутнодесантних підрозділах.
— Як механізм? — поспитавсь Лугиня, забираючи в нього люгер дванадцятого калібру.
Раб кивнув.
— Нічого. Цілком обстріляний. Спуск трохи тугий, але для спеца зійде.
— Можна випробувати? — поспитавсь Ронні.
Лугиня відступив убік.
— Давай, — сказав він, киваючи на вільне місце.
Американець витяг обойму і, взявши на столі кілька патронів, вставив замість витрачених боєприпасів. Тоді поволі випростав руку з пістолетом — і завмер, прицілившись у мішень.
Постріли загриміли один за другим. Я спинився в нього за плечима й добряче бачив, як перевертаючись у повітрі, скачуть відпрацьовані гільзи, як після кожного пострілу підкидає ствол, і як дивно, неначеб у сповільненій зйомці, відходить назад затворна рама, відкриваючи сизий од порохових газів патронник. Ронні був незлецьким снайпером — з дев'яти пострілів лише дві кулі пішли поза яблучком… А він же ж провадив вогонь із незнайомої зброї!
— Ну як? — поспитавсь я, коли він поклав пістолет на стойку.
— Піде. Спуск і справді тугий, але то дрібниці… Головне, що це люгер! — Він глянув на мене. — Позмагаємося?
Я стенув плечима. Чоловік, який має до діла зі зброєю, завжди мов дитина: в ньому живе азарт, смак до перегонів… А мені, сказати по совісті, все це давно вже набридло!
— Приз? — поспитавсь я, добуваючи з наплічної кобури парабелума.
— Дві пляшки коньяку! — Ронні тримав свій люгер догори стволом. — Іде?
Я кивнув.
— У що ж стріляємо?
— В мішень… У що ж іще?! — В його холодних очах світилася погорда.
Я посміхнувся. Цей чоловік мав зі мною діло в рукопашній сутичці, але так нічогісінько й не втямив.
— В мішень нецікаво. Я знаєш, полюбляю справжні змагання — коли на карту ставиться чиєсь життя…
— Яким це чином? — спантеличено поспитавсь янкі.
Лугиня крутнув головою. Раб одвернувся вбік, ховаючи посмішку. Решта облишила стрілянину й чекала, що буде далі.
— Я ж тобі казав, що «Тартар» — поважна фірма! Стрільці змагаються у нас не так, як всюди. Ми беремо живу мішень, найчастіше ось цього клієнта… — я кивнув на Лугиню, — … й ставимо його в центрі щита. Снайперу зав'язують очі. Умови гри: окреслити контури живої мішені так, щоб кулі лягали не далі, як на сантиметр од корпусу. Зіграємо?
Американець глянув на мене, як на йолопа.
– Із зав'язаними очима?!
Хтось із стрільців захихотів. Окрім Раба й Лугині, англійської тут не тямив ніхто, але їхня команда вже звикла до таких змагань.
— Та певно! — вигукнув я, вдаючи здивованого. — Який же ж інтерес палити у видимий об'єкт?
— Ти що, за дурня мене маєш? — вибухнув янкі. — Послухай, Мак…
Лугиня перепинив його коротким жестом.
— Граємо! — сказав він. Тоді глянув на мене: —
Парабелум?
Я кивнув. Цей пістолет дістався мені в спадок від діда, котрий ходив з партизанами, й за п'ять років роботи я так пристріляв його, що тепер не поміняв би на жодну іншу марку.
Лугиня ввійшов у зону вогню й, обернувшись, зупинився в центрі щита. Лице його було незворушним.
— Одна хвилина! — сказав Раб, показуючи Ронні на годинника.
— Що?.. — не втямив той.
— Снайпер фіксує мішень протягом хвилини, — пояснив Раб. — Лише після цього йому зав'язують очі.
Янкі вражено крутнув головою. Він анітрохи не вірив у цей трюк. Ще чого… навіть він, американець, представник могутньої нації, не може такого вчинити — а тут якісь українці, про яких ніхто ніколи не чув!..
Я зняв парабелум із запобіжника й загнав набій у ствол.
— Давай! — не обертаючись, звелів я.
Раб узяв брезентовий мішок і, підійшовши ззаду, надів мені на голову. Американець вилаявся. Тоді не втерпів і обійшов мене кружкома, певне, видивляючись, чи немає десь отвору для очей.
— Десять, дев'ять… вісім… шість… два, один… плі! — скомандував Раб.
Я бачив Лугиню якимсь внутрішнім зором, — він стояв переді мною на відстані витягнутої руки, й мені видно було кожнісіньку рисочку його лиця, кожну цятку на шкірі, кожну волосину на голові; я відчував це живе, пульсуюче тіло на фоні прицілу свого парабелума й знав, якою буде траєкторія кулі, як простягнеться вона через всеньку залу, як пройде за сантиметр од його вуха, шиї, плеча… Я не міг схибити — надто вже я зрісся з цим пістолетом, надто вже часто доводилося мені стріляти в людей й надто чіткою була моя пам'ять.
Парабелум загримів, часто й рвучко, викидаючи стріляні гільзи. Чутно було, як з прикрим хряском входять у сухе дерево щита пістолетні кулі; я плавно тиснув на спуск, окреслюючи вогнем кремезну постать, яка відбилася у моїй пам'яті; нарешті відгучав останній постріл, і я завмер, опустивши парабелума.
Довкруг полегшено зітхнули.
— Фак' ю! — понуро сказав Ронні. Й замовк.
— Смертельний номер! — почувся коло мене насмішкуватий голос Лугині. — От прострелиш колись мою головешку!..
Я зняв мішок, і в вічі вдарило потужне світло люменсцентних ламп, які горіли під стелею.
— Не прострелю! — буркнув я, заганяючи в колодку парабелума споряджену обойму. Тоді обернувсь до американця. — Коньяк?
Той понуро мовчав, підкидаючи на долоні підзорну трубу.
— Не вірив, бач! — кивнув на нього Раб. — Мусив йому трубу дати, щоб усе було без обману!..
— Американці, вони такі! — сказав я повкраїнському. І поанглійському: — Послухай, Ронні, ти що, в цирку ніколи не був?