Ловила його на хитрість, як рибалка тупу рибину на гачок. Рибина гачок заковтнула, але підпливати не хотіла, вагалася, пручалася. Ну от, все-таки пішов до дверей. Дістав із кишені ключа, вже нібито й простягнув його до замка, але раптом хутко заховав назад.
– Ні-ні! Не підходь! Тобі не мона! Не мона виходити! Казьо розсердиться. Не мона Казя сердити, бо бити буде. От як станеш мею жінкою, весілля справимо, тоді вийдеш… В піст женитися не мона, гріх. Але завтра не буде посту. Казьо мені ще подарок привезе. Мо’, він уже приїхав? Ти не чула? Піду-но подивлюся. Побачу і попрошу. Ти знаєш, як просити? Треба стати на коліна й отако руки скласти. Я вмію просити.
– Який ще Казьо? Хто це такий? До чого тут він? Хіба ти мене цілий місяць для нього тримаєш? А як же наше весілля?
– Наше весілля… Наше весілля скоро… Після Різдва… Ти моя молода! Не Казьова… Нє! Не Казьова! Нє! Моя! Казьо… Він такий… Зараз… Я стану на коліна і попрошу… Вийдеш, побачиш зірку, а тоді… Тоді ми з’їмо кутю і ти мене полюбиш… До самої смерті. Так, як я тебе полюбив. Крепко-крепко. Я тобі лагодзінки буду приносити, шальоху9 куплю і пальто нове, бо твоє вже старе й тоненьке… Хіба мона в такому тоненькому зимою ходити? А Явдоха казала, що мене ніхто не полюбить. Дурна баба! Бабисько дурне! Як сало без хліба…
Він гримнув дверима, клацнув замком і зник.
Кутя так і зосталася незачепленою.
6
У четвер, на світанку, на піщаній лісовій дорозі, що вела від Старолісів до позицій корпусу генерала Реньє, з’явилися п’ятеро: чотири вершники у військових мундирах, на бойових конях першеронської породи, в яких витривалість французьких важковиків поєдналася з гарячою кров’ю арабських скакунів, і вершниця – у сірій, вишитій на грудях і рукавах свитці, запнута квітчастою шальохою з червоними китичками-френдзелями, на невеликому гнідому жеребчикові. Вони тихо вислизнули із Старолісів, коли там ще жодне вікно не блимнуло й жодні двері не рипнули. Минули кілька поселень, що визирали з ранкової імли – то ліворуч, то праворуч від лісової дороги – тільки блискучими банями церков.
У ямочки на дівочих щоках навіть найнеприступніші фортеці провалюються. Колись цей вислів ми з Даніелем почули у паризькому салоні мадам Рошé. Мені він дуже сподобався, а Даніеля розсмішив. Дані, до рук якого ладне було впасти не одне дівоче серце, своє вважав воістину неприступним. Тоді він виношував таємну думку про відмову від навчання в медичному університеті, втечу на війну, марив бойовими подвигами, славою і не обіцяв юним парижанкам нічого більшого за легковажний флірт. Що я могла сказати самовпевненому хлопчиськові? Що ще жоден із таких як він не оминув пастки, назва якій – кохання? Захоплений собою Дані тоді все одно не почув би мене.
І ось ця неприступна фортеця провалилася в ямочки, що так спокусливо тремтять на щоках юної чужоземки. Пірнула в них разом з усіма своїми вежами, бійницями та високими мурами. Я слухала його шепіт і дивувалася. Що це з моїм Дані? Невже й справді він ніколи не бачив таких синіх очей? Хіба справді ніколи не чув такого оксамитового сміху та не цілував таких солодких вуст? Спочатку ще вагалася: може, це черговий флірт, неймовірно, щоби поручник Паскаль так раптово й несподівано втрапив у власну пастку. І де? За тисячі кілометрів від Парижа. Ще сподівалася на це. Та марними були мої сподівання. Ніхто ж так не відчував його серце, як я. А воно вже говорило, що мій маестро не зможе далі жити без цієї світлокосої полісянки, що без неї йому світ немилий. Уночі, коли дівчина відчинила двері викраденим у Федора ключем, вони змовилися втікати. Вирішили просити Жана Реньє, щоб той відпустив Даніеля з війська й допоміг дістатися Франції. Дядько Жан, звісно, грубий солдафон, звиклий усе робити тільки за військовим статутом, але ж таки рідна кров. Мабуть, і він колись кохав. То невже не допоможе?
Ще на порозі сільської хати, у якій проходили прадьонки, Даніель вихопив поглядом Устинку з дівочого гурту. Він говорив саксонцям про дивну зіроньку, що, здається, падає йому просто в серце, дивлячись при цьому тільки на неї. Вона ж і бровою не повела, що зрозуміла, про що він. Його слова потішили її, та й по всьому. Бо якій же дівчині не подобається, коли її зіронькою називають? Але я знаю – закохалася Устинка в Даніеля щойно почула мій голос. Я співала про кохання, а її серце вторило мені. Тепер вона ладна їхати хоч на край світу – за ним, моїм Дані…
Працьовитий жеребчик не звик до вершника. Дівчина також ніколи не їздила верхи. Вишита поліською гладдю подушечка, припасована замість сідла, сповзала, Устинка перехилялася разом з нею і ризикувала впасти. Даніель підхопив її на руки, посадив поперед себе, міцно пригорнув. Тепер ми обидві тулилися до нього – вона до грудей, а я до плеча. Боже, як я ревнувала! Як болісно та шалено ревнувала! Аж плакати хотілося. Вже подумала, як би то зробити так, щоб ота причепа у квітчастій хустці пересіла назад на свого коника, на круглих боках якого теліпалися два її клунки з пожитками. Та цієї миті хтось схопив за вуздечку Даніелевого вороного першерона.